Кокотюха розглядає причини, з яких внутрішньо переміщені особи приймають рішення повернутися до окупованих регіонів | Еспресо
Україна втрачає людей щодня. Можна вже зранку не читати новини, бо вони передбачаються напередодні: знову десь загинули чоловіки, жінки, діти - і йдеться не про безпосередньо наближені до зони бойових дій міста й села
Російські безпілотники та ракети постійно досягають умовного тилу. Навіть західна частина України не гарантує повну безпеку і захист. У зв'язку з цим, багато наших співгромадян вирішили залишити країну, і з часом впевненість у їхньому поверненні, навіть у далекій перспективі, стає все меншою.
Однак існує одна тема, яку в нашому суспільстві зазвичай обходять стороною. Складається враження, що виїзд людей на території, тимчасово окуповані Росією, залишився поза увагою. Схоже, що обговорення чи навіть згадка про це питання стало табу. Проте повернення на окуповані території вже не є випадковістю, а набуває характеру тенденції. Важко дати такому явищу однозначну характеристику.
Нещодавно це питання обговорювалося на засіданні Секції Асоціації міст України (АМУ), присвяченому розвитку деокупованих та тимчасово окупованих територій. Конкретні цифри не були озвучені, але, ймовірно, кількість людей, які знову обрали життя під російською окупацією, не перевищує, а можливо, навіть менша за кількість тих, хто оселився в Європі.
Але причина, яка спонукає шукати шляхи повернення в окупацію, очевидна, хоча й не завжди зрозуміла. Принаймні з позиції тих, хто має змогу жити у власному помешканні й щоночі молитися, аби не прилетіло.
Читайте також: Велика війна не викликала масового переселення, а лише прискорила вже існуючі процеси.
Ви можете сміятися, крутити пальцем біля скроні або висловлювати свій скептицизм іншим чином. Але це нічого не змінить: подумайте, чому люди повертаються під окупацію — не через зраду чи бажання "русского міра", а через страх за своє життя. Мер окупованого Маріуполя Вадим Бойченко підкреслює ще одну причину повернення: відсутність житла в інших місцях і вплив російської пропаганди. Так, це теж має місце, але я все ж наполягатиму на своїй думці: на тимчасово окупованих територіях люди, про яких йдеться, в першу чергу шукають безпеку.
Ви читали в новинах про регулярні обстріли того ж Маріуполя? Звісно, це було на початку масштабного вторгнення. Півмільйонне місто окупанти систематично рівняли з землею, і знімки та відеокадри зруйнованого міста заповнили соціальні мережі, ЗМІ та поширювалися за межами України. Причому дійшло до маніпуляцій. Зокрема, панівна партія Грузії "Грузинська мрія" використала для своїх передвиборчих банерів фотографії постраждалих від російських обстрілів українських міст (серед яких був і Маріуполь), які постраждали від російських обстрілів. У такий спосіб там хотіли наголосити: таке станеться з Грузією, якщо до влади прийде прозахідна опозиція. Але, нагадаю, фото ці зроблені не тепер. Бо відтоді, як Маріуполь захопили й окупували, бомби й ракети туди не летять.
Існує ілюзія миру й спокою. Саме ілюзія: спокою, а тим більше миру жодна окупація за всю історію воєн ще нікому й нікуди не приносила. Проте ті, хто повертається в окуповані міста, так не вважають.
Проблема особистої безпеки завжди стоїть на першому місці для кожної людини, адже вона часто є важливішою за наявність їжі та даху над головою. Звісно, наявність житла та їжі має велике значення. Проте, коли немає повітряної тривоги і немає потреби ховатися від дронів, інші труднощі здаються менш значущими і мають тимчасовий характер. В такій ситуації ми зазвичай думаємо, що все вдасться подолати, адже головне — це просто жити.
Попередній абзац - не мої припущення. Вище я цитую цілком реальних людей, котрі у березні 2022-го від окупації тікали, а потім почали спершу думати про повернення й нарешті зробили цей крок. Так, нам із вами він може здатися дивним. Поверненці ж так не вважають. Вони щиро, справді, щиро переконані, що їх обдурили. Передусім - українська влада. Яка обіцяла забезпечити роботою й житлом постраждалих і виплатити компенсацію за втрачене майно - і не зробила цього за два з гаком роки. Натомість наділила власних співгромадян статусом ВПО. Котрий, погодьтеся, дещо принижує й часом робить "внутрішньо переміщених осіб" людьми, скажемо так, нижчого сорту. Принаймні у їхніх власних очах. Так сприймають їх чиновники, хай не говорять про це вголос. І так вони поволі починають оцінювати себе самі. Не всі - але не всі й повертаються.
Ознайомтесь також: Ніхто не вживає заходів для повернення українців.
Що ж відбувається, скажімо, в тимчасово окупованому Маріуполі? Тут реалізується масштабне, без перебільшень, будівництво й активне переселення населення. Окупаційна адміністрація активно сприяє переїзду людей з віддалених районів Росії. Для новоприбулих зводять сучасні житлові комплекси, очищаючи територію від руїн. Проте немає жодної впевненості, що ці новобудови не з’явилися на місцях, де колись жили корінні маріупольці, які зникли безвісти під час запеклих боїв за місто в період з лютого до травня 2022 року.
Ані окупантів, ані тих, хто переїжджає ближче до моря - це одна з рекламних заманух, -- ці факти не переймають. Ті ж містяни, хто вижив і залишився, на квартири в згаданих новобудовах прав не мають. І не матимуть, навіть якщо візьмуть - а вони й беруть, це теж умова виживання! - російські паспорти. Чи розуміють ті, хто повертається під окупацію саме зараз, що матимуть точно такий самий статус? Думаю, здогадуються. Проте вважають: втрачати нічого. Вони й без того все вже втратили. Чим статус ВПО кращий? В їхньому розумінні - зовсім нічим.
Повернення додому для них приносить кілька важливих переваг. По-перше, це можливість бути на рідній землі. Хоча дім може бути в не найкращому стані, все ж це їхнє місце, рідне місце. Як кажуть, навіть стіни вдома здатні підтримати. Відчуття повернення до свого притулку переважить усі інші переживання. Це глибоко пов'язано з їхнім емоційним станом.
Ще одна важлива перевага – це мова. Коли люди повертаються на звільнену територію, у їхніх умах зникають всі мовні обмеження. Ті, хто звик до російськомовного середовища, можуть безперешкодно спілкуватися, не боячись зауважень на кшталт "не говоріть до мене собачою" та інших подібних. Таким чином, для деяких людей ці умови виявляються значно комфортнішими, ніж статус внутрішньо переміщеної особи (ВПО).
Або я помиляюся, або у нас не існує заборон на повернення в окуповані території. Навіть якщо така заборона була б введена, вона навряд чи змогла б стримати тих, хто прагне повернутися. Люди можуть обирати різні маршрути, наприклад, через Білорусь, Молдову або Польщу. Чи є потреба в такій забороні? Сумніваюсь. В Україні ніколи не було примусу залишатися, ані до початку масштабного вторгнення, ані до 2014 року. Ці люди були нашими співгромадянами і, що важливо, залишаються ними, навіть якщо перебувають на тимчасово зайнятих територіях. Тож варто фокусуватися не на ставленні до цих людей, а на тому, як запобігти їхньому від'їзду, будь то на Захід чи назад в окупацію. Оскільки деокупація може не відбутися швидко.
Спеціально для Еспресо.
Автор: Андрій Кокотюха — відомий український письменник і сценарист.