Азовське козацьке військо

Автор Тема: Азовське козацьке військо  (Прочитано 2574 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Offline Ярош

  • Moderator
  • ********
  • Повідомлень: 5276
  • Country: ua
  • Репутація: 820
  • Те що нас не вбиває,то робить нас сильнішими
    • Перегляд профілю
    • Email
Азовське козацьке військо
« : 19 Червень 2010, 08:00:10 »
Д.Д.Білий

(Донецький юридичний інститут Луганського державного

університету внутрішніх справ ім. Е.О.Дідоренка)

 

Участь Азовського козацького війська

в колонізації Північно-Західного Кавказу

 

Азовське козацьке військо займає досить цікаву сторінку в історії Донбасу. На жаль, тривалий час увага дослідників приверталася до інших козацьких спільнот, які в певні історичні періоди були пов’язані з нашим краєм та значною мірою вплинули на особливості його формування й розвитку – Війська Запорізького, українських слобідських козаків та, меншою мірою, Донського козацького війська. Актуальність цієї тематики полягає у можливості висвітлення ролі Донбасу в колонізаційній політиці Російської імперії, відстежити долю його колишніх мешканців, нащадки яких і досі живуть на Кубані, побачити історію нашого регіону в загальному контексті імперської політики ХІХ ст. Серед багатьох аспектів історії Азовського козацького війська велике зацікавлення викликає його участь у Кавказькій війні, в колонізації чорноморського узбережжя Північного Кавказу та включення його до складу Кубанського козацького війська. Розгляд цього питання надає нам можливість знайти нові підходи до аналізу таких явищ ХІХ ст., як еволюція козацьких спільнот та методи їх інтеграції до складу Російської імперії, практики імперської влади щодо використання економічних та людських ресурсів Східної України (Донецького регіону) та козацтва для колонізації Кавказу.

Дореволюційні історики досліджували історію Азовського козацького війська, але винятків в контексті ширшої проблематики своїх наукових зацікавлень – історії Кубанського козацького війська [1], загальної історії України [2], історії Війська Запорізького [3]. У радянські часи Азовське козацьке військо майже не досліджувалось і лише в останній час з’явилося декілька ґрунтовних досліджень, безпосередньо присвячених його історії [4].

Метою нашої статті є спроба надати короткий огляд розвитку Азовського козацького війська та політики Російської імперії відносно до азовських козаків у контексті Кавказької війни та колонізації чорноморського узбережжя Кавказу в 60-х рр. ХІХ ст., особливості участі азовців у бойових діях Кавказької війни та їх переселення на Кубань.

Розглядаючи ці питання, ми можемо використовувати як методологію системного аналізу так і підходи, запропоновані французьким істориком Полем Вєном, який пропонував розглядати історичний процес через висвітлення особливостей дискурсивних практик, спрямованих на досягнення своєї конкретної мети різними суб’єктами дослідження [5] – в контексті нашої статті – імперським урядом та азовською козацькою спільнотою.

Джерельна база складається з документальних матеріалів, які докладно висвітлюють історію Азовського козацького війська. Основний обсяг джерел знаходиться в Державному архіві Краснодарського краю (Ф.242, 260, 390 – документи Канцелярії Штабу Чорноморського та Кубанського козацьких військ), велика кількість архівних документів міститься в додатках вищезгаданих досліджень А.В.Бойка та Л.М.Маленко.

Витоки Азовського козацького війська належать до періоду ліквідації Запорізької Січі в 1775 р., коли під час блокади Січі імперськими військами в липні – серпні 1775 р. декілька тисяч запорожців (за різними даними від п’яти до двадцяти тисяч) на чолі з новообраним отаманом Андрієм Ляхом перебралися на Дунай і прийняли підданство Оттоманської Порти, заснувавши в околицях Добруджі Задунайську Січ [6].

Існування у складі Османської імперії козацької спільноти, яка складалася з запорожців, продовжувала традиції Війська Запорізького та могла залишатися православною, підривало загальну ідеологічну схему Російської імперії, як головного захисника слов’ян та християнства. Тому намагання представників імперського уряду повернути задунайських козаків в межі імперії, створити умови для переходу всього Задунайського війська під царську владу не тільки не припинялись, але й постійно посилювались. Саме тоді Задунайське козацьке військо, а згодом і створене на його основі Азовське козацьке військо, стали частиною великої геополітичної гри між Російською та Османською імперіями, яка згодом зосередилася навколо Кавказу.

Необхідність переходу задунайців на російський бік стало однією з причин утворення в 1787 р. «Війська вірних козаків Чорноморських». Це була спроба з боку імперського уряду створити альтернативу задунайському козацтву та згодом перевести його під владу Російської імперії. Один з перших отаманів Чорноморського козацького війська, яке в 1792–1794 рр. переселилося на Правобережну Кубань (Чорноморію), Захарій Чепіга розгорнув через своїх емісарів досить активну агітацію серед задунайських козаків по переходу до його війська. Ця діяльність знайшла відбиття навіть у козацькій пісні:

Харко листи розсилає,

На Кубань –річку зазиває,

Дарує лісами, рибними плесами

І ще вільними степами.

Втім, до складу Чорноморського війська перейшло в 1808 р. під впливом агітації емісарів чорноморського отамана Бурсака з Османської імперії лише 500 задунайських запорожців [7]. Згідно з детальнішими даними, наведеними Ф.Щербиною, в 1808–1810 рр. в Чорноморію переселилось близько 500 козаків колишнього Усть-Буджацького війська, утвореного із задунайських козаків [8]. Це була перша, відносно чисельна, організована партія «офіційних» переселенців із Задунайської Січі на Кубань. Але надалі, окрім окремих невеликих груп козаків, організувати переселення в Чорноморію «турецьких» козацьких спільнот не вдалося [9].

Під владу Російської імперії Задунайське військо перейшло тільки 26 червня 1828 р., напередодні початку чергової російсько-турецької війни (1828–1829 рр.). Перейшла менша частина особового складу війська (з 15 тис. загальної кількості населення Задунайської Січі) – 218 січових козаків та 578 душ «некозацького стану», але серед них була більшість військової старшини та сам кошовий отаман Йосип Гладкий [10]. Із собою вони захопили всі військові регалії, канцелярію, похідну церкву, військову скарбницю, що, відповідно до козацького звичаєвого права, означало збереження саме за ними прав називатися Задунайським козацьким військом.

Варто зазначити, що рішення про перехід було прийнято без згоди повного складу козацької ради – декілька тисяч козаків-задунайців, серед яких більшість складали непримиренні вороги Російської імперії на той час були відсутні в Задунайській Січі. Довідавшись про втечу Йосипа Гладкого з частиною козаків, турецька влада наказала роззброїти та ув’язнити дві тисячі козаків, велика кількість мешканців козацьких поселень в Подунав’ї були вирізані турецькими військами [11].

Повернення задунайських запорожців до Російської імперії зіграло досить велику пропагандистську роль, але виникло питання про влаштування, устрій та умови подальшого існування новоприбулого війська. Досить показовою була та обставина, що новоприбулі козаки-задунайці були реорганізовані в Окреме Запорізьке військо (1828–1832), сама назва якого мала свідчити про відродження «реабілітованого» Війська Запорізького, яке зізналось у своїх провинах, було прощене і повернулось у Російську імперію. Наприклад, Чорноморське Військо, теж створене з колишніх запорожців, так і не змогло отримати назву Запорізького. Отже, ми можемо бачити досить яскравий приклад імперської практики створення певної міфологеми, яка трактувала завершення протистояння «нерозумних запорожців» з «Великою Імперією» та слугувала інтеграції в імперський ідеологічний дискурс козацької складової. Окрім того, воно повинно було бути прикладом для козацьких спільнот, які перебували за межами Російської імперії та сприяти своїм існуванням підвищенню її міжнародного авторитету в ідеологічній боротьбі з Османською імперією.

В Окремому Запорізькому козацькому війську, на відміну від інших козацьких військ Російської імперії, продовжував зберігатися традиційний запорізький устрій – курінна система, внутрішнє самоврядування бойової та адміністративної організації. Окреме Запорізьке військо залишалось нечисельним. На 1830 р. як служилий, так і не служилий його склад налічував 2336 осіб (1649 душ чоловічої і 687 душ жіночої статі) [12].

Поки тривала російсько-турецька 1828–1829 рр., задунайські козаки у складі окремих загонів брали в ній досить активну участь, не маючи постійної бази розташування – своєї «Військової землі», без якої неможливо було уявити подальше існування будь-якого козацького війська. Ймовірно, що Окреме Запорізьке військо після закінчення війни могло бути ліквідоване, як це не раз у подібних обставинах траплялося з іншими новоствореними козацькими формуваннями, якби не його важлива роль в імперському ідеологічному дискурсі.

Відразу після закінчення російсько-турецької війни постало питання про місце постійного розташування Війська. Зазвичай, урядові практики інтеграції козацьких військ до складу імперії передбачали розташування козацьких військ на фронтірах, порубіжних зонах імперії. Але на той час такі регіони, в першу чергу, найнебезпечніший кавказький фронтір, були вже осаджені іншими козацькими військами – Чорноморським козацьким військом, гребенськими, терськими, лінійними козаками. Залишити задунайських козаків на їх старому місці розташування в Добруджі, яка вже перебувала під контролем російської армії, уряд не наважувався – деякі задунайці, незадоволені своїм непевним становищем та різким погіршенням матеріального стану, знову почали переходити до Османської Порти.

Із самого початку переходу задунайців до Російської імперії планувалося надати новому війську місця для заселення на Кубані. Уже в липні 1828 р. Йосип Гладкий відправився на Кубань, щоб знайти найзручнішу територію для розташування війська. Під час своєї поїздки він зустрівся з отаманом Чорноморського козацького війська Олексієм Безкровним, оглянув територію Війська Чорноморського – Правобережну Кубань (Чорноморію) та Лівобережну Кубань, яка не входила до території чорноморського козацтва та щойно була приєднана до Російської імперії.

Здавалося, що всі сприятливі умови для переходу Окремого Запорізького війська на Кубань і приєднання його до Чорноморського війська існували. Російський уряд був вкрай зацікавлений у посиленні військової колонізації Північного Кавказу, де швидко посилювався збройний опір місцевого горського населення, задунайці, як і чорноморці, відчували своє спільне походження «з кореню запорізького». Задунайські козаки зверталися з проханням «приєднатися до Чорноморського козацького війська, що походить із одного з ними Запорожжя» [13]. Чорноморія на той час була малозаселеною територією і гостро потребувала нових людських ресурсів. У той же час саме з чорноморських козацьких старшин комплектувався командний склад бойових підрозділів Дунайського полку Окремого Запорізького козацького війська.

Йосип Гладкий після повернення з Кубані висловив бажання не перебиратись зі своїм військом у Чорноморію і приєднатись до чорноморського козацтва, а поселити Окреме Запорозьке військо в околицях Анапи в передгірській зоні вздовж узбережжя Чорноморського моря, утворивши Анапське або Закубанське козацьке військо. На Кубані це військо повинно було займати досить значну територію між Чорним морем і головним Кавказьким хребтом; її північний кордон межував з Чорноморією, а зі сходу та з півдня – із володіннями черкесів.

План цей був, вочевидь, авантюрний та неможливий для реалізації. Чорноморське узбережжя Кавказу тільки починало переходити під контроль російської армії. Місцеве населення – войовничі і численні адигські спільноти шапсугів, убихів та натухайївців, які населяли цю місцевість, вкрай вороже ставилось до російської присутності в цьому регіоні. Щоб розселити там військо, їх необхідно було або виселити, або фізично знищити. Декілька погано укріплених фортів Чорноморської берегової лінії, в яких перебували нечисленні гарнізони, не могли забезпечити надійний контроль над місцевістю. Зазвичай, російська влада над чорноморським узбережжям у ті часи діяла на відстані пострілу зі стіни форту. Комунікації забезпечувались тільки військовими крейсерськими судами, які вкрай неефективно намагались перешкоджати контактам «немирних» черкесів із турецькими торгівцями зброєю. Можливості економічного розвитку для задунайців у цій місцевості були теж досить примарними (козаки не мали навичок ведення господарства у передгірській субтропічній зоні). Реалізація цього проекту могла викликати заворушення серед задунайців, загибель більшості поселенців та втечу частини козаків до Османської імперії.

Тому, цілком логічно, командир Окремого Кавказького корпусу І.Паскевич-Ериванський, в руках якого зосереджувалася вся військова та адміністративна влада на Кавказі і на якого лягала відповідальність у разі невдалого переселення, виступив проти цього проекту, а, згідно, його висновків і імператор Ніколай І поставив резолюцію: «З поселенням біля Анапи запорозьких козаків почекати до закінчення експедиції… проти неприятельських до нас гірських народів» [14].

Виникає питання: чому Йосип Гладкий, досвідчений дипломат та військовий діяч, запропонував такий, вочевидь, нездійсненний та самогубний проект? Відповідь досить проста: варіант поселення в Чорноморії означав ліквідацію Окремого Запорізького війська як самостійної автономної одиниці і, відповідно, втрату Й. Гладким свого отаманського пернача. Окрім того, у збереженні козацького війська з колишніх задунайських козаків як окремої одиниці був зацікавлений і імперський уряд з погляду вищенаведених ідеологічних міркувань. А в цьому контексті постать головного героя «виходу з-під Туреччини» – отамана Йосипа Гладкого повинна була відігравати досить важливу роль. Тому тимчасово план переселення на Кубань був відкладений до кращих часів, а після закінчення російсько-турецької війни в 1831 р. Окреме Запорозьке військо, згідно з доповідною запискою Й.Гладкого «Про оселення запорозьких козаків при Маріуполі» від 21 грудня 1831 р., намагалося отримати дозвіл на поселення в Маріупольській окрузі Олександрійського повіту Катеринославської губернії, «у пустощі» поблизу Бердянська [15].

27 травня 1832 р. затверджене «Положення про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї», яке регулювало порядок поселення козаків на узбережжі Азовського моря та визначало устрій цього козацького формування (устрій адаптувався до принципів організації інших козацьких військ), яке повинно було отримати нову назву – Азовського козацького війська. Окреме Запорозьке військо поселялось в Олександрівському повіті Катеринославської губернії на «Бердянському пустищі». До його складу приєднувалися міщани Петровського посаду у кількості 238 осіб із землями в 4 тис. дес., з рибними заводами та прибережною смугою [16].

Після переселення Азовське козацьке військо було реорганізоване відповідно до статутів та положень про іррегулярні козацькі формування Російської імперії. Головною підставою отримання пільг для козаків було несення обов’язкової військової служби. Нівелювання цього принципу ставило під сумнів необхідність існування козацьких формувань у загальній імперській структурі. Військова служба козаків, як уже зазначалося вище, зазвичай полягала в охороні та колонізації імперських фронтирів. Але розташування Азовського козацького війська на вже засвоєній території, віддаленій від порубіжних зон, призвело до того, що головним напрямом воєнної діяльності азовських козаків стала участь у Кавказькій війні.

Щоб краще висвітлити обставини участі азовських козаків у бойових діях на Кавказі та їх подальшого переселення на Кубань, необхідно детальніше розглянути сам контекст тих подій, які в історіографії отримали назву «Кавказької війни».

Однією з причин, які заважають дослідженню Кавказької війни, є певні стереотипи відносно її хронологічних меж та інтерпретації, що виникли ще в російській імперській історіографії. Зазвичай, термін «Кавказька війна» стосувався періоду 1817–1860 рр. і був пов’язаний із військовими діями в Чечні і Дагестані, коли там на ґрунті активізації ісламського руху було зроблено спроби створити державне утворення (Імамат) для організації опору російській експансії проти горських народів [17]. Такий підхід залишав поза увагою дослідників не менш масштабні перманентні військові дії, які Російська імперії вела на Кавказі починаючи з 1722 р. (Каспійський/Перський похід Петра І) і продовжувала вести до 1877 р. (повстання горців у Дагестані) [18]. Окрім того, обмежуючи Кавказьку війну географічними межами Північно-Східного Кавказу (Чечні та Дагестану – «Лівий фланг Кавказької лінії» ), з простору історичних досліджень майже зникли не менш криваві та виснажливі військові дії, які велися на території Північно-Західного Кавказу (Правобережна Кубань – «Правий фланг Кавказької лінії» та східне узбережжя Чорного моря – «Чорноморська берегова лінія»). Саме на просторі Чорноморської берегової лінії довелося проявляти свою бойову звитягу азовському козацтву.

Згідно імператорського наказу від 17 лютого 1837 р. зовнішня служба Азовського війська повинна була зосереджуватися на охороні східного узбережжя Чорного моря, участі у десантних операціях російської армії на землі «немірних горців» та допоміжній службі при російських фортах, розташованих уздовж Чорноморської берегової лінії.

Ще за часів Задунайської Січі, запорожці поступово відійшли від широкого застосування кінноти і зосередились, головним чином, на діях піхотними і морськими підрозділами. Зазвичай, для морських воєнних операцій задунайські козаки використовували великі човни з веслами та вітрилами, збудовані за типом традиційних запорізьких байдаків. Спроби пристосувати запорізькі військово-морські традиції до несення охоронної служби по річці Кубань були здійснені також чорноморськими козаками але, не маючи умов для маневру через відносно вузькі кубанські береги, ці байдаки – плавучі сторожі, посилені фальконетами та, іноді, однією гарматою, приносили мало користі і, здебільшого використовувалися, як транспортні засоби. Новий тип «кубанського байдака» відрізнявся від старої запорізької маневрової легкої чайки. Зазвичай, це були неповороткі, великі човни, борта яких були укріплені великими вовняними щитами. Екіпажі складалися із двох десятків козаків. Байдаки патрулювали вздовж кубанських берегів та перевозили вантажі, але з часом від їх використання чорноморцям довелося відмовитись через великі втрати їхніх екіпажів під час нападів черкесів [19].

На відміну від чорноморців, азовцям набагато краще вдалось реалізувати свої військово-морські традиції та навички. Цьому сприяло і те, що найбоєздатніший підрозділ азовців – Дунайський полк обслуговував козацьку флотилію і те, що діяти азовським козакам приходилося вздовж морських берегів, там де, на відміну від відносно вузької та звивистої річки Кубані було місце для вільного маневру. Головним завданням азовців було крейсерство – патрульна служба для припинення постачання турецькими контрабандистами пороху та зброї горцям. До того ж, необхідно врахувати ту обставину, що за часів існування Війська Запорізького столиця Кальміуської паланки – місто Домаха (м. Маріуполь) була головною військово-морською базою запорожців, і азовці, без сумніву, використовували досвід своїх попередників.

З азовських козаків було сформовано 10 патрульних команд по 20 осіб у кожній. Згодом кількість патрульних команд зростала і досягла в 1861 р. 26 [20]. Всі вони входили до складу Окремого Кавказького корпусу та безпосередньо підкорялись начальнику Чорноморської берегової лінії.

Для кращого виконання служби в нових умовах створюється новий тип бойового човна – «мальтійський човен», який скоріше був баркасом, укріпленим з бортів листами заліза та озброєним однією легкою гарматою (трифунтовим фальконетом). Верфі, на яких будувались такі човни, знаходились у Миколаєві, а з 1844 р. – в Редут-Кале [21].

З часом кількість азовських баркасів та команд зростали. Найбільшої мобілізації Азовське козацьке військо зазнало під час Кримської війни, коли до бойових загонів були залучені всі дорослі козаки. Що ж стосується подальшої лінійної патрульної служби вздовж берегів Чорного моря, то в ній були задіяні почергові, перемінні команди козаків (кожна сотня, прослуживши 2 роки, поверталась додому, а на її місце приходила інша сотня), але продовжувалась вона майже тридцять років – до завершення бойових дій на Північно-Західному Кавказі. Козак перебував на зовнішній службі 25 років.

Усі патрульні команди згідно указу від 14 січня 1845 р. були поділені на два відділення і мали патрулювати певні ділянки східного узбережжя Чорного моря – схiдний берег вiд Анапи до Навагiнського укрiпленя, та від – вiд укрiплення Святого Духа до укрiплення Святого Миколи. Командирами відділень були призначені старшина Баранович та підполковник Дяченко [22].

Досить колоритні військові підрозділи азовських козаків викликали зацікавленість у офіцерів російської регулярної армії. Так, поручик Микола Симановський, який у складі експедиційного підрозділу з тяжкими боями пробився дістався з Чорноморії на узбережжя Чорного моря для будівництва укріплень на Чорноморській береговій лінії так передав у своєму щоденнику враження від азовських козаків: «…Сьогодні прибула сюди сотня запорізьких козаків із Єленчика на 4-х човнах, на кожному човні є гармата; вони будуть крейсерувати і забезпечувати сполучення між фортецями, серед них є деякі, які перевозили государя через Дунай. Зброя їх складається з короткої рушниці з багнетом через плече, шаблі та пістоля при лівому боці, а одяг: сині шаровари і малинова куртка з синіми рукавами, шапка, як у донських козаків, з малиновим верхом...» [23].

Далі він подає досить цікавий опис бойових дій, які вели азовські козаки: «30-го числа, в 3 години ранку по дорозі до Адлеру помітили вони (азовські козаки – Д.Б.) турецьке судно на річці Гамитухадж, але через те, що там було багато черкесів, то десант не висадили, натомість судно на дрізки ядрами (500 ядер було випущене). Розбивши судно, вони відплили трохи далі від берегу і зупинились на якорі, вночі знялись з якоря і поплили далі. 31-го на світанку біля річки Чухух, неподалік від Субашей помітили турецьке судно і висадили десант, в одну мить воно було підпалене, запорожці билися молодцями…»[24].

Але не завжди військові виправи азовців завершувалися блискучими перемогами. В березні 1840 р. об’єднані сили убихів, шапсугів і натухаївців почали наступ на російські укріплення вздовж Чорноморської берегової лінії, захопили декілька найважливіших фортів, а інші взяли в облогу. Фактично ця лінія на довгий час втратила своє військово-стратегічне значення. Російські війська, в тому числі і азовські козаки зазнали досить відчутних втрат.

Після завершення бойових дій на Північно-Східному Кавказі в 1860 р., на Лівобережній Кубані ще чотири роки продовжувалася війна з адигськими спільнотами. Військові операції по придушенню опору горців, переважно відбувались як десантні операції, коли з військових суден та азовських «мальтійських човнів» висаджувалися армійські та козацькі підрозділи та атакували черкесів. Під час однієї з таких десантних операцій 18-19 червня 1862 р. тринадцять азовських баркасів забезпечували висадку десанту поблизу форту Навагiнського. Метою атаки було черкеське укріплення «Мегкаме», яке виконувало також функції своєрідного адміністративного та судового центру для адигів. Солдати і козаки, подолавши опір горців, захопили і знищили укріплення та аул, але під час бою було поранено двох сотників, двох урядників, одного приказного, дванадцять козаків, вбито одного урядника та п'ятьох козаків[25].

Увесь час, поки Азовське козацьке військо було задіяне на Кавказі, періодично з’являлись проекти його переселення на Правобережну Кубань. Дійсно, відносна віддаленість головної бази азовських козаків від головного простору їх бойових дій заважали максимально ефективного використання азовських козацьких підрозділів. До того ж, мобілізаційний ресурс Російської імперії в умовах закріплення більшої частини селянства за своїми панами був досить обмеженим. А без створення чисельних поселень колоністів на Кавказі його інтеграція у складі імперії була неможливою.

Плани переселення Азовського козацького війська на Кавказ пропонувались на розгляд імперського уряду в 1838, 1843, 1844, 1851, 1857 рр., але всі вони відкидались як малопридатні до реалізації. Дійсно, кількісний склад азовського козацтва залишався відносно незначним – навіть наприкінці свого існування військо складалось з 36 старшин та 1569 осіб стройових козаків [26]. Такої кількості було вкрай недостатньо для успішної колонізації «Анапи з околицями».

Найдетальніше розробленим планом переселення азовців був «Проект про поселення на східному березі Чорного моря прибережних козакiв», запропонований командуючим Чорноморською береговою лінією генерал-лейтенантом М.М.Раєвським у 1838 р., але і він не був реалізованим, головним чином, через масштабний наступ адигів на Чорноморську берегову лінію навесні 1840 р.

Остаточно умови для переселення азовських козаків на Кубань склались тільки на початку 60-х рр. ХІХ ст. Цьому сприяв цілий ряд як суб’єктивних так і об’єктивних обставин. У 1851 р. отаман Й.Гладкий був позбавлений своєї посади та відправлений у відставку. Обов’язки наказного отамана Азовського козацького війська з 1851 по 1852 рр. виконував полковник Чорноморського козацького війська Яків Герасимович Кухаренко, в майбутньому – наказний отаман Чорноморського козацького війська [27].

Зміщення з посади Й. Гладкого та призначення замість нього чорноморського полковника було вже певним симптомом того, що час переселення на Кубань наближається. Як це не парадоксально, але азовське козацтво, як окрема військова одиниця могло існувати поки продовжувалась Кавказька війна. Смерть Миколи І, який протегував Азовське козацьке військо, припинення основних бойових дій на Кавказі в 1860 р., початок реформ Олександра ІІ, взагалі поставили на порядок денний питання про подальшу долю козацьких військ Російської імперії. Утім, залишалася проблема придушення опору західних адигів на Закубанні та завершення колонізації цього регіону. Після капітуляції імамату Шаміля всі сили Окремого Кавказького корпусу були зосереджені на бойових діях проти черкесів, водночас починалась реалізація масштабного проекту козацької колонізації їх території. Військові дії супроводжувались знищенням аулів адигів та витісненням їх у малопридатні до життя території, водночас на їх землях засновувались козацькі станиці.

Це переселення повинно було відбуватися згідно загального «Положення про заселення західної частини Кавказького хребта» від 1862 р. Це положення визначало цілий ряд досить масштабних заходів та конкретних механізмів організації переселення. Втім, виявилось, що чорноморські козаки, які мали скласти основну масу новопоселенців, досить рішуче виступили проти переселення з обжитої Чорноморії на Закубання. Справа ледь не дійшла до відкритого повстання та збройних сутичок чорноморців з регулярними частинами російської армії. Десятки чорноморських козацьких старшин були заарештовані [28]. Щоб не загострювати протистояння, було дозволено переселятися тільки тим козацьким родинам, які висловили добровільне бажання.

Що ж стосується Азовського козацького війська, то питання про його переселення було остаточно вирішене за поданням головнокомандуючого Кавказькою армією князь О. Баратинського до Військового міністерства про можливість переведення Азовського козацького війська на Кубань та поселення, згідно проекту ще 1828 р. навколо Анапи. Зважаючи на опір спробам загального переселення чорноморських/кубанських козаків за Кубань, на цей раз планувалося переселяти тільки ті козацькі родини, які висловлять добровільне бажання переселитись.

Тому не весь особовий склад Азовського козацького війська підлягав переселенню, а лише добровольці, або, за нестачею певної кількості останніх – через жеребкування. Внаслідок цього на Кубань мали переселитись 8 офіцерських і 800 козацьких сімей (33% від загальної кількості азовських сімей). Переселенці з Азовського козацького війська повинні були вже в травні 1862 р. збиратись в Бердянську (та частина, яка мала переселятись суходолом) або у Керчі (для тих, хто переправлявся морем). Взагалі планувалось здійснити переселення протягом 1862-1864 рр. З великими труднощами та перешкодами, зазнавши великих матеріальних збитків, до 1866 р. в Кубанську область переселилось 1093 сім’ї азовських козаків. В цілому на Кубань переселилось 48% складу Азовського козацького війська (5244 осіб) [29].

Але на новому місці вони так і не отримали обіцяну ще Миколою І землю навколо Анапи і не зберегли компактність свого поселення, хоча вже перша партія переселенців забрала з собою військові регалії. Всі партії переселенців були розділені на чотири частини та окремими сім’ями розселені в станицях Анапській, Абинській, Хабльській, Грузинській, Сіверський, Ільській, Новоросійській, Благовіщенській та Анапському селищі. Власні станиці, попри обіцянки уряду, азовцям було заборонено засновувати. Обурення переселених на Кубань азовських козаків переросло в стихійні виступи, які керівництву Кубанської області ледь вдалося придушити за допомогою армійських частин. Переселенцям було обіцяно виконати ряд їх вимог по збереженню компактності поселень та збереження цілісності війська. Втім, жодна з цих вимог так і не була виконана.

11 жовтня 1865 р. вийшло «Положення про скасування Азовського козацького війська», в якому зазначалось, що та його частина, яка залишилась на місці свого проживання в Новоросійському краї, переводилася до цивільного відомства, переселені у Кубанську область входили до складу Кубанського козацького війська. Останньому передавалися військові регалії азовських козаків, бойове спорядження та скарбниця [30]. Так завершилась історія Азовського козацького війська. Азовські козаки, розсіяні по станицях Закубання, так і не змогли зберегти свою ідентичність і відносно швидко асимілювались з рештою козаків Закубання.

У висновках зазначимо, що Азовське козацьке військо зіграло досить важливу роль у засвоєнні Північно-Західного Кавказу. З одного боку, воно виступало як визначний ідеологічний фактор у протистоянні Російської та Османської імперії, з іншого – як досить потужна військова сила, яка, спираючись на економічні ресурси Донецького Призов’я, виступала у якості досить ефективних іррегулярних бойових підрозділів. Але із завершенням воєнних дій на Кавказі Азовське козацьке військо було ліквідоване, забезпечивши на останок проведення колонізації Правобережної Кубані.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nsid/2009_17_18/09bilyi.htm

…Цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче
У ньому залишатися собою.
Від перших днів своїх і до останніх
Не бути ні актором, ні суфлером,
Ні лялькою на пальчиках облудних,
А лиш собою кожної години,
А лиш собою кожної хвилини,
З лицем одвертим твердо йти на кін.
Григорій Чубай, “Вертеп”.

Offline Ярош

  • Moderator
  • ********
  • Повідомлень: 5276
  • Country: ua
  • Репутація: 820
  • Те що нас не вбиває,то робить нас сильнішими
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Азовське козацьке військо
« Reply #1 : 19 Червень 2010, 08:06:38 »
Зачем задунайские казаки появились в степях Приазовья?

Интересна история Украины, особенно ее юго-восточной части. Очень часто приходится здесь сталкиваться с фактом непризнания, или, точнее, политики замалчивания на государственном уровне истинных страниц истории поселков и городов Донецкой области. Вот в таком интересном государстве мы жили и продолжаем жить — все делаем под указку, везде ходим строем. Солдатским строем мы шагали, взрывая и уничтожая церкви и исторические памятники при Сталине. Инакомыслящих загоняли в Гулаги и Соловки. Потом все дружно сеяли везде кукурузу. Потом дружно застаивались. Потом также дружным строем набрасывались на виноградники в 1985 году — чтобы побыстрее отрапортовать наверх о достижениях в борьбе с алкоголизмом. И стать в длинную очередь за водкой — тоже стройными рядами. В последнее время мы стройно и в едином порыве голосуем — все, как один.

И историю мы творили только такую, которая бы не вызывала вопросов. Стройную и прямолинейную историю. Историю одного народа и единой советской нации.

А ведь в прошлом нашем столько интересного! Посмотрите только на названия городов и сел, посмотрите на фамилии соседей, друзей, знакомых — и разве не хочется узнать, откуда и почему в Донецкой области санскритский Клебан-бык, почему гунны до сих остались в фамилиях, а сарматы и половцы — в каменных изваяниях? Почему и откуда в донецком Приазовье названия сел Урзуф и Византия, Македоновка и Мангуш? И откуда названия сел Су¬дорман и Шинталь? Почему курганы названы казацким именами? А имена эти почему тождественны названиям и понятиям опять-таки в древнеиндийских Ведах?
Сегодня мы поговорим об истории поселка Володарское Донецкой области. Основанном казаками — выходцами из Задунайской сечи, но названном именем революционера Моисея Гольдштейна — уроженца Волынской губернии. Который детство провел в Западной Украине, а большую часть сознательной жизни — в Америке. И никогда не имел отношения к территории Донецкой области. Слово – краеведу из поселка Володарское Николаю Куценко.

— Очень прошу вас, помогите мне, — молил в телефонной трубке голос, — может быть, вы знаете происхождение названия нашего поселка или какие-то легенды о нем. Такое задание мы получили в школе. И я прямо в отчаянии. В энциклопедии об этом сказано мало и ¬невнятно.
Что ответить школьнику, который хочет докопаться до корней, до своих истоков? Что сказать этому парнишке? Что у нас было украдено прошлое? То, что название свое поселок получил от имени Володарского, который совсем не Володарский, а Моисей Гольдштейн, социалист-перебежчик? К нашему краю он никакого отношения не имел, а тем более к нашему поселку. Но революции, большевикам он прислужился крепко. После его смерти развернулась кампания по увековечиванию его памяти. Докатилась она и до нашего края — местные Советы переименовали много улиц в улицы Володарского, а в 1924 году на карте области появился райцентр Володарское.

Так была поставлена последняя точка над нашим прошлым — его украли окончательно. Все делалось для того, чтобы стереть из памяти народа правду о нашем славном прошлом, о козаччине, о подвигах отважных казацких рыцарей — поборников правды и свободы. Чтобы мы не знали своего роду-племени, отказались от своих корней, чтобы совсем забыли, что основателем нашего поселка были казаки выходцы из-за Дуная — задунайцы во главе с последним кошевым Осипом Михайловичем Гладким.

КТО ЖЕ ТАКОЙ ОСИП (ЙОСИП) ГЛАДКИЙ?

Из скудных сведений известно, что он выходец из бедной казацкой семьи. Родился в 1789 году в селе Мельники Полтавской губернии. Жил тем, что зарабатывал у богатых казаков. Но этого заработка не хватало на проживание. Поэтому молодой, полный сил и здоровья казак вместе с другими такими же бедными селянами ушел в Одессу. Общаясь с купцами, он выучил несколько языков — турецкий, болгарский, греческий и другие, что очень пригодилось ему в дальнейшей жизни.

Посоветовавшись с друзьями по несчастью, Гладкий решил вместе с ними податься за Дунай — туда, где жили запорожские казаки, ушедшие из Запорожской Сечи после разгрома ее царицей Екатериной в 1775 году.

Но за «приют» на землях, находящихся в подчинении Турции, запорожцы за Дунаем расплачивались службой султану — «невірному собаці» — как пелось в одной из казацких песен. Султан требовал, чтобы казаки принимали участие в походах против болгар, сербов, греков и других народов, которые боролись за свое национальное освобождение.

Вот в такие обстоятельства и попал Йосип Гладкий со своими побратимами. Умный и наблюдательный от природы, Йосип быстро почувствовал душевные муки людей, оторванных от родной земли. Отчаяние и тоску казаков воспринял как свою собственную боль. И поэтому он настойчиво искал пути возвращения на родину. Задунайцы быстро оценили талант организатора, стратега и дипломата во вновь прибывшем казаке. Особенно им по душе было то, что Йосип выступал в роли тлумача (переводчика), хорошо владея многими языками. И это не раз избавляло их от неприятностей и спасало от опасностей. Поэтому казаки избирают Гладкого сначала атаманом Платнировского куреня, а в 1824 году — атаманом Задунайской Сечи.

Проживая на чужбине, казаки занимались преимущественно рыболовлей в плавнях Дуная, торговали рыбой. Половину выручки они вынуждены были отдавать турецким богачам за пользование неводами, плавнями, лодками.

Борьба против порабощенных народов, жестокая социальная несправедливость, тоска по родному краю вызывали все большее неудовольствие казаков. Чашу терпения переполнило известие о том, что Турция готовится к войне против России. Гладкому удалось склонить основную массу казаков к возвращению на Украину, пообещав им всепрощение. На такое обещание он получил согласие градоначальника Измаила генерала Сергея Тучкова.

Рыболовецкая флотилия, на своих лодках быстро и незаметно переплыв Георгиевское гирло (устье), добралась до Килийского рукава и высадилась в Измаиле.
Казаки помогли русским солдатам добраться через непроходимые камышовые заросли именно туда, где их меньше всего ожидали турки. Когда русская армия появилась в тылу неприступной, как считали турки, крепости Исакчи, удивленные и напуганные турки бросились бежать. Крепость была взята без боя и без потерь. Это случилось 27 мая 1828 года. В этот же день из запорожцев был сформирован пеший Дунайский казачий полк. Командиром был назначен кошевой атаман Йосип Гладкий. За смелую и изобретательную операцию при взятии крепости Исакчи царское правительство наградило атамана орденом Святого Георгия четвертой степени и присвоили ему звание полковника. Награды получили и казацкие старшины.

Отдавая должное мужеству и отваге казацкого войска, помощь которого в значительной степени помогла успеху в овладении горлом (устьем) Дуная, царское правительство разрешило задунайцам поселиться на северо-западном побережье Азовского моря. Наказным атаманом был назначен полковник Йосип Гладкий.

ВОЗВРАЩЕНИЕ В ПРИАЗОВЬЕ

На побережье Азовского моря казакам было выделено 74 тысячи десятин земли. С осени 1831 года казаки начали обживать новые места, строить землянки, обзаводиться хозяйством. А на берегу р. Калец вырос большой хутор, названный казаками именем своего любимого кошевого атамана Гладким. Задунайцы были благодарны своему атаману за то, что вырвал их из «бусурманської неволі», привів їх «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, де мир хрещений».
Таких хуторов появилось много между речками Кальмиус и Бердой, между Мариуполем и Бердянском. Казаки несли сторожевую службу на побережье моря, занимались хлебопашеством, а затем торговлей. Столицей казацкого войска Йосип Гладкий сделал «Петров Посад» (ныне село Новоспасовка), где было его поместье.

Историк Соколовский писал, что несмотря на перемену названия, одежды и даже места проживания, дух славного Запорожья, казацкой отваги, вольности, дух Сулимы, Павлика, Сирко и других казацких героев не угасал в их сердцах. И всегда азовцы были готовы с честью и славой драться за родную землю, за свою Отчизну. Вскоре и доказали это в 1854-1857 годах в крымско-турецкой войне.

Во времена крепостничества талантливый атаман Азовского казацкого войска — умелый дипломат и хозяин — не только ни одного казака не отдал в крепостные, но и других обездоленных брал под защиту. Он создал на Приазовской земле своеобразную казацкую республику, феномен которой до сих пор не изучен и по настоящему не оценен.

Можно лишь удивляться мудрости и величию духа нашего славного предка Йосипа Михайловича Гладкого, его единомышленников и последователей, которые сумели в условиях крепостнического строя, через войны и обструкции сберечь почти все поселения в Кальмиуской паланке, почти вплоть до двадцатого столетия. Их усилиями были сохранены культура и традиции, а главное — чувство духовной свободы и независимости.

В 1852 году Й.М.Гладкий подал в отставку. В 1853 году 63-летнему наказному атаману Азовского казацкого войска был присвоен чин генерал-майора и назначена солидная пенсия.

В 1855 году на хуторе Гладком была построена церковь. Хутором в Украине называли любое поселение, если в нем не было церкви. Если церковь построена, то это уже село. Хутор Гладкий стал селом Никольским в честь Свято-Никольского храма.

Через некоторое время отставной генерал оставляет свое поместье в станице Петровской (Новоспасовка) и переезжает жить на хуторок вблизи Александровска (Запорожья). Не долго прожил он там, умер от холеры на 77 году жизни.

Похоронен последний кошевой Задунайской Сечи в Запорожье. На могиле отважного и мудрого вожака поставлена гранитная плита с такой надписью: «Могила останнього кошового отамана Запорізьких козаків Йосипа Михайловича Гладкого, під проводом якого козаки, що жили за Дунаєм, здійснили в 1828 р. своє давнє прагнення повернутися на батьківщину та надали значну допомогу російському війську у війні 1828-1829 рр. з Туреччиною. Помер в Олександрівську (Запоріжжя) 1789-1866».

Из личных вещей Й.М. Гладкого сохранилась только сабля с дорогой инкрустацией. И хотя эту саблю подарил турецкий султан, когда Гладкий был кошевым Сечи за Дунаем, но это не помешало ему повернуть ее против турок, перейдя на сторону русского войска. Ныне сабля хранится в Днепропетровском государственном историческом музее.

По сведениям академика Д.И.Яворницкого Й.М. Гладкий не любил рассказывать о своем прошлом, умалчивал свои военные подвиги, был человеком скромным, а потому очень мало оставил у живых свидетелей воспоминаний о своей военной жизни.

Подвиг атамана послужил украинскому композитору С.Гулаку-Артемовскому темой для создания прекрасной лирико-комической оперы «Запорожец за Дунаем». Бродячие лирики-кобзари долго еще после смерти атамана пели песни о нем, прославляя и благодаря его за то, что вывел на родную землю казаков-задунайцев.

История казаччины является летописью жизни наших предков, их идеалов, образцов жертовности. Об этом я и поведал своему юному другу. Об этом я писал не раз на страницах районной газеты «Заря Приазовья», на страницах областных газет «Радянська Донеччина», «Донеччина», «Світлиця».
До черствых сердец чиновников очень долго пытался достучаться сотрудник районной газеты «Заря Приазовья» В.Г. Редько, требуя если не вернуть историческое название нашему поселку, то хотя бы отметить его именины. 4 марта 1980 года наконец появилась статья «На берегах Кальца», призывающая отметить 150-летний юбилей образования поселка Володарское в предстоящем 1981 году. Но ничего не вышло, чиновники остались глухи. Идею своего коллеги Редько в дальнейшем пришлось лелеять автору этих строк. И устно, и со страниц газеты взывал я к совести чинуш. В названии улиц нашего поселка можно встретить имена политических деятелей и писателей, которые тысячекратно дублируются во многих других населенных пунктах бывшей огромной советской империи. И нигде, подчеркиваю — нигде и намека нет, что мы наследники казаков, живем на казацкой земле, что мы продолжатели их дел и славы. Более 150 лет существует поселок — и ни разу не был отмечен его юбилей. Пришлось ставить категорический вопрос: «Когда же наш поселок будет именинником?» («Заря Приазовья», 31.03.2001 г.).

Лед тронулся. В 2001 году в День Поселка было отмечено 170-летие рождения поселка Володарское. Но о восстановлении исторической справедливости — переименовании поселка нет и речи. Никто даже не отметил 140-летие со дня смерти Й.М. Гладкого,которое было 5 июля 2006 года . Все энциклопедии должным образом оценивают подвиг атамана Азовского казацкого войска. О его заслугах рассказывает академик Н.С. Грушевский в своей книге «Ілюстрована історія України». А хутор Гладкий так и продолжает существовать под чужим именем. Доколе?

Николай Куценко
http://surma.at.ua/publ/1-1-0-2689
…Цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче
У ньому залишатися собою.
Від перших днів своїх і до останніх
Не бути ні актором, ні суфлером,
Ні лялькою на пальчиках облудних,
А лиш собою кожної години,
А лиш собою кожної хвилини,
З лицем одвертим твердо йти на кін.
Григорій Чубай, “Вертеп”.

 

anything
Хостинг сайту: EOMY.NET