Українська публіцистика Донеччини

Автор Тема: Українська публіцистика Донеччини  (Прочитано 7735 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Україномовні газети на Донеччині -  рідкість звичайно не тому, що відсутні україномовні журналісти. З вашого дозволу запрошую їх до слова

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #1 : 05 Лютий 2010, 10:31:33 »
Голгофа Стефанії Савуляк-Мифанюк
C.Cавуляк. жовтень 2009. Макіївка

Якось у 2003 році я звернулася до жінок-політв'язнів з пропозицією написати про них. Листів чекала довго-довго, аж до цього року. Кажуть, що відгукнулося кілька осіб. Та до мене їхні розповіді не попали. Дійшов тільки лист з Макіївки від пані Стефанії Мифанюк (Савуляк).

Самуляк Стефанія Миколаївна народилася 10 квітня 1925 р. у с. Підгородці Сколівського району Львівської області.
Через село пливе річка Стрій, а навколо – гори, покриті лісом. Дівчина з дитинства знала у ньому всі стежки. Адже її батько працював лісником. З ним й ходила по гриби та ягоди.
Ці знання лісу стали в нагоді, коли 1942 Стефа вступила до УПА. Працювала підпільно станичною. У неї були чотири зв'язкові: Тимнів Софія, Джуфер Марія, Квас Гонорета і Зозулинець Емілія.

Станиця. 1940-ві роки. У першому ряду ліворуч третя  - станична Стефа
У другому ряду ліворуч перша - Гонорета

Через Підгородці не рідко вночі проходили повстанці (сотні і курені). Треба було їх покормити. За день наперед станична отримувала по зв'язку записку-повідомлення: на який день, годину і кількість людей треба підготувати вечерю. Розсилала по селу зв'язкових замовляти страви.

При німцях було легше зустрічатися з повстанцями, щоб передати кореспонденцію, бо німецькі солдати боялися йти до лісу. Складніше стало, коли окупанти почали вивозити населення у Німеччину. Облави були справжніми полюваннями на молодь. Попалася і Стефа. Виручив батько.
В селі була міліція (одна на п'ять сіл). При ній – два німці та літня німкеня, яка готувала їм страви. Батько Стефанії звернувся до начальника міліції з проханням взяти доньку помічницею куховарки. Той погодився.

А керував міліцією односельчанин Мілляр. Йому підпорядковувалися чотири міліціонери: Тимошенко, Кавка, Шило, Івашкович. Коли збиралися когось в районі арештовувати, хлопці просили Стефу повідомити майбутніх жертв про прихід "гостей". Німці лютували: "Що таке? Ніколи, нікого не можуть захопити!"
Пані С.Мифанюк говорить, що міліціонери підтримували зв'язок й з повстанцями.

У 1944 році Стефанію з Гоноретою відправили на курси медичних сестер. 30 дівчат завезли вночі до шпиталю, законспірованого у глибокому лісі на березі річки. Там працювали два лікаря (терапевт "Сом" і хірург "Хвиля") та 15 повстанців в охороні.
Два місяці заняття з курсантками вів доктор "Сом". Щодня по 4-5 годин він знайомив майбутніх медсестер з азами Фізіології, Патанатомії, Хірургії та Гігієни, а потім у проходили практику: робили перев'язки, уколи, допомагали санітарам прати та прасувати бинти.
По закінченні навчання медсестер направили у різні райони. Стефа попала у с. Колодіжне. Там в лісі стояв Кущ, який забезпечував всім необхідним Сотню. Головними в Кущі були "Барило" і "Ярема", а Стефанія – зв'язковою і медсестрою. Щоправда, тільки в одному випадку медичні знання стали у нагоді: зробила перев'язку пораненому в живіт, і доставила в підпільний шпиталь. Основним її завданням було виконувати накази "Барила".

Одного разу Стефі доручили передати по зв'язку велику суму грошей для Сотні. Не було б проблеми, як би вдалося оминути міст через річку Стрій. Важко пройти по ньому непоміченою.
Взяла дівчина старий кошик, встелила дно якимись ганчірками, замотала ними гроші, а зверху посадила курку. Ноги їй спутала і прив'язала "помічницю" до кошикової дужки. План був такий: спочатку піти на базар у м. Стрій, а вже потім прямувати на міст.
Так і зробила. Ходить Стефа по базару, а за нею – москаль. Куди вона, туди і він. Злякалася, але вигляду не подає і йде на міст.
Чує:
– Дєвушка, подожді!
Зупинилася.
– Що, Вам треба?
– Давай пойдьом в кіно.
– Ви бачили, щоб хтось ходив у кіно з курками? У мене хвора мати. Поспішаю до неї. Завтра прийду і підемо в кіно.
Залицяльник відчепився. Завдання було виконано.

5 березня 1946 року, внаслідок зради станичного, всі криївки у с. Колодяжному були обстріляні. Загинуло багато повстанців.
На наступний день арештували й С.Самуляк, яка квартирувала у місцевого поляка.
Почався схід на Голгофу. На все життя запам'яталися два тижні в КПЗ у Сколі. Слідчий бив дівчину по голові і страшенно лаявся. А потім чотири місяці – підвали стрійської тюрмі з мишами та щурами. Причепилися хвороби.
На допитах говорила одне і теж: "Була медсестрою. Зв'язок підтримувала тільки з "Барилою" (Стефанія знала, що він загинув).
Судив Військовий трибунал. Покарання: 10 років позбавлення волі за ст.ст. 54.1а, 54.11 УКК.
А станичний, який зрадив, отримав 25 років.

24 липня 1946 року почався етап до концтабору. Шлях пролягав через пересильні пункти у Львові та Красноярську. Там збирали докупи політв'язнів і кримінальних злодіїв. Як саранча "битовики" накидалися на беззахисних дівчат. Відбирали все, що їм сподобалося. Ніхто їх не зупиняв. Було все: і поножовщина і бійки.
Запам'ятався Красноярськ. "Я одразу звернула увагу, що там небо нижче, як у нас на Україні". А ще – вперше за багато днів в'язнів повели до лазні. "То була для нас така насолода!" – пише Стефанія Миколаївна.

До Красноярська їхали залізницею у товарних вагонах. А далі – баржею. У трюмі ліжка – 2-х ярусні нари, але на всіх "пасажирів" їх не вистачило. Спали на підлозі. Харчування: сухарі, вобла і кухлик води на добу.
Ніхто з в'язнів не знав куди їх везуть. Тільки на зупинках вдавалося дізнатися: де тепер вони є.

У Тайожній затрималися на тиждень. Вже падав сніг, а місцеві не викопали картоплю. Тож примусили це зробити в'язнів. "Холодно і грязюка така, що не можна було ноги тягати" – пише Стефанія Миколаївна. Але картоплю викопали. Далі баржа прямувала до Дудинки.

Життя у трюмі в умовах, які не витримали б тварини, було надзвичайно тяжким. 500 дівчат і стільки ж мужчин вимушені були справляти нужду у діжку, яку тільки на зупинках піднімали на шнурах на палубу і випорожнювали у Єнісей. Коли це відбувалося, всі скупчувалися біля відкритого люка, щоб глянути через нього на небо. Нікому не приходило в голову, що діжка може зірватися. Та одного разу це сталося. Забруднені дівчата не мали змоги обмитися. Чекали поки обсохне. Хтось не витримав і пробив діру у трюмі. Але вода хлинула так, що її зупинити було неможливо. Підняли крик. Тільки тоді начальник конвою розпорядився забити пробоїну.

До антисанітарії, холоднечі та голоду додалася ще одна неприємна подія. Ніхто не помітив: де і коли на баржу погрузили чоловіків – кримінальних злодіїв. Вони почувалися у трюмі господарями. Відбирали сухарі, воблу, одяг. Передавали конвоїрам, а ті на зупинках вимінювали на горілку.
Чоловіки-політв'язні не дозволили довго над ними знущатися. Розібрали дощану перегородку, яка поділяла трюм на жіночу і чоловічу половини. Зробили з того матеріалу ізолятор. Туди запхали грабіжників. Так зробили й дівчата зі своїми "жучками". Начальник конвою удавав, що нічого не сталося. Потім казали, що конвой було засуджено. Начальника позбавили волі на 10, а конвоїрів 5-7 років.
У Дудинці всі спустилися по трапу на землю, а мешканців ізолятора винесли на ношах, бо їх таки добряче побили. Далі до Норильська добиралися у вагонах вузькоколійки.

9 років і 2 місяці відробила Стефанія у Норильську. Працювала і на цегляному заводі, і у кар'єрі добувала глину, і на будівництві рила котловани. Оволоділа професією крановщиці.
Після смерті Сталіна у всіх таборах Норильська почалися страйки. У 6-ій зоні, де відбувала покарання Стефанія Миколаївна, дівчата оголосили голодівку. Тільки воду пили. Відмовилися виходити на роботу. Вимагали приїзду з Москви комісії.
Страйкарі вивісили на бараці чорний прапор, викопали велику яму і стали навколо неї. Коли начальник зони по радіо вимагав припинити голодівку і почати працювати, дівчата у відповідь кричали: "Стріляйте нас!". У день на Івана Купала дівчат почали обливати холодною водою з брандспойтів. Намагались таким чином розігнати. Коли і це не допомогло, в хід пішли палки. Кому розбили голову, кому зламали руку. Усе ж таки витіснили страйкарів зі території зони. Там за якимось принципом поділили людей. Одну групу загнали в зону, а куди поділася друга – невідомо.

Приїхала з Москви комісія. Тих, хто відбув 2/3 свого терміну обіцяли звільнити. На 10 місяців раніше закінчення строку звільнили й Стефанію Миколаївну.
Але повернутися до рідної хати не дозволили. Прийшлося будувати нову в Донбасі.

Після звільнення. 1960-ті роки. Макіївка. У центрі – Гонорета, праворуч – Стефа

Тут Стефа зустріла свого долю. Одружилася. Народила двох синів, має 5 онуків. Живе майбутнім. "Я щаслива що діждалася незалежної України, все позаду."
Дай Боже!

Людмила Огнєва

« Останнє редагування: 18 Лютий 2010, 09:08:48 від Посестра »

Offline Матроскін

  • *
  • Повідомлень: 14
  • Репутація: 6
  • Стать: Чоловіча
    • ICQ Messenger - 371391
    • Перегляд профілю
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #2 : 05 Лютий 2010, 19:27:31 »
пропоную тут обговорити ситуацію з україномовними виданнями Донецька. Хто які газети україномовні газети знає, які виходять може й не регулярно.
Скільки людей, стільки й думок!

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #3 : 06 Лютий 2010, 03:00:55 »
 
пропоную тут обговорити ситуацію з україномовними виданнями Донецька. Хто які газети україномовні газети знає, які виходять може й не регулярно.

А що це дасть? Ситуація всім відома.
Проблема не у тому чи є україномовні видання, а в тому чи потребує їх народ. Наклад єдиної обласної україномовної газети "Донеччина" дорівнює кількості передплатників. У вільній продажі її немає, бо ніхто не купував, "Союздрук" повертав все до редакції.

Ну от і поговорили. Думаєте після цього Хатчани кинуться до поштамтів?
Телебачення дуже потужний конкурент.

Тому й хочу познайомити з україномовними журналістами Донеччини читачів Хати.


« Останнє редагування: 06 Лютий 2010, 03:06:15 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #4 : 06 Лютий 2010, 03:14:56 »
Кіндратівка Гайворонського
Україна піднімається з колін еволюційно. Кожна людина потихесеньку, власним розумом підходить до відповіді на питання: «Що воно для мене – Вітчизна?» Може й тому ще важко донести до багатьох людей цікаві  моменти української історії  та літератури.

Важко зрозуміти чому, але твори Василя Гайворонського ще ніяк не можуть достукатися до розуму, душ його земляків, перш за все тих, які  мешкають на березі Торця. Ми вже й читання проводили із залученням фахівців з Донецька, Луганська, Слов’янська, тих, що багато років працюють над вивченням та розповсюдженням творчості письменника; випускали передачі по радіо та телебаченню, друкували матеріали в пресі. Спадщина письменника включена до хрестоматії літератури рідного краю, але люди (перш за все вчителі) досі не зацікавилися цією значною для українського мистецтва фігурою.         

У цій статті я хочу розкрити “таємницю” лише одного оповідання  В.Гайворонського -  “А світ такий гарний”. На жаль, щоб прочитати його в книжковому форматі, треба їхати в бібліотеку ім. Н.Крупської до Донецька чи до бібліотеки Слов’янського педагогічного університету. Але в нас (оргкомытет по проведенню читань) є комп’ютерні копії твору, тому, будь ласка, приходьте з флешкою, отримуйте.

Написане в 60-ті роки на іншій половинці земної кулі – у Філадельфії -  оповідання з перших фраз бентежить костянтинівця неймовірними прямими географічними попаданнями. Хлопець Андрій ходить гуляти, рибалити (навіть сомів), зустрічатися з нареченою Настею на річку Торець, поряд залізниця, на сході -  велике промислове місто (мабуть, Костянтинівка). Герої твору їздять до наступної зупинки Дружковки, до Мариюполя (саме так, а ще “клюб”, “пролетаріят” та ін. слова, які, на думку фахівців, тут уживаються як так званий харківський правопис, який і нині функціонує одночасно з правописом чинним), їздять лікуватися до Харківа на Сабурову дачу (відома психіатрична лікарня), відпочивати до слов’янського курорту на солоні озера.   

Ось майстерно змальований  уривок зі спогадів про Славкурорт (Василь Гайворонський перед війною там мешкав та працював вантажником): «Кмiтливi мешканцi Слов'янська не тiльки побудували на березi солоного озера курорт, щоб виганяти зi своiх кiсток ревматизм, але й збагнули, що природнi обставини курорту допомагають позбутися ще однiєi хвороби, i то бiльш дошкульної (душевної - ред).... Кожного дня, особливо в недiлi, спецiальний потяг щогодинно привозить з мiста до курорту повнiсенькi вагони пасажирiв i висипає їх на станцiйну платформу, мов горох iз мiрок. ...серед пасажирiв, що виходять із вагонів, побачиш юнаків і юначок із замріяними очами і засмоктаними коханнями cерцями, побачиш мовчазні й насуплені подружжя з роз'ятреними сваркою печінками, побачиш самотню постать кандидата на самогубця, що не може зважитись накласти на себе руки, побачиш розтратника державних грошей, що чекає на ревізію, побачиш задуману постать людини, що передчуває свій арешт, але не знає, коли і за що ii заберуть; навiть побачиш дiдуся й бабусю стареньких, яким би хотілося  відчути себе молодими...» Читаючи ці рядки, мимоволі пригадуєш сучасність, і думаєш, що прийде літо, і ти сам майнеш на той славнозвісний курорт, бо ж це зовсім поруч, і, як пише автор,  «матiнка-природа нікого не підводить, треба  лише  покірно довіритись їй, як сліпий довіряється на свого поводиря, і вона доведе тебе до бажаної мети, допоможе позбутися всіх скорбот і болячок, незалежно від того, де вони цупко угнiздились. Звичайно, серед вiдвiдувачiв курорту переважна бiльшiсть була закоханих всiлякого вiку, обох статей i в рiзних стадiях своїх почуттiв. Усі закохані, як слов'янцi, так i тi, що мешкають за десятки кiлометрів вiд того славного мiста, вважають за свiй обов'язок вiдвiдати курорт хоч раз, як правовiрний мусульманин – Мекку, а побожний християнин – Eрусалим. Хто iз захiдних донбасiвцiв не був на слов'янському курортi, про того безпомильно можна сказати, що вiн по-справжньому нiколи не кохав.» Ці рядки свідчать про те, що лікування на Славкурорті й раніше користувалось великим попитом.

Далі автор захоплено описує прекрасний краєвид: «Який чудовий парк на курорті! Скільки тих дерев по-солдатському підстрижених і по-парубоцькому кучерявих! А скільки квітів на клюмбах! Скільки затишних куточків, де можна заховатися від небажаних підглядувань! Скільки там затінку, холодку і сутінку! Ніде так виразно себе не відчуєш, як у слов’янському парку, що ти не якась непомітна і нікому не потрібна комаха, а справжня людина, для якої Бог створив світ. І відчувши це, захочеться тобі говорити щось гарне, незвичне, щоб мова твоя була подібна на урочисту пісню. І Андрій говорив, бо не міг мовчати, а Настя слухала, бо не могла не  слухати.

Водив парубок свою дівчину по всіх закутках парку, дихали, скільки хотіли, запашним повітрям, сиділи на березі озера й дивилися на купальників, двічі пили в будках содову воду, слухали біля естради музику симфонічної оркестр» (до речі, у цьому симфонічному оркестрі в кінці 30-х років на Славкурорті грав відомий віолончеліст В.Растропович - ред). З цих рядків променить безмежна любов автора до рідного краю, адже так писати може людина небайдужа, закохана в природу Донеччини. Хочеться зауважити, що однією з особливостей стилю Гайворонського є саме такі  пейзажі.
 
Зі сторінок оповідання «А світ такий гарний» постають картини соціального устрою. Місце дії - Кіндратівка: “...невеличке місто, але й тут багато різноманітності. Над річкою цегельні та глина руда і люди там самі роботящі. Середина міста, куди ні подивись – як не установа, то крамниця, службовики ходять з портфелями, а собаки й не побачиш. Зате околиці в садках і солов’ї співають (автор згадує пісню “Заспівала та сива зозуленька” – ред.), а собак – не розминешся”. 

А  ще “Кіндратівка – містечко відстале і консервативне, це ковбаня (російською “омут”)”.
Зрозуміло, що цей образ узагальнений, проте  Гайворонський збирав до оповідання об’єкти, які розташовані не так далеко від сучасної  Кіндратівки. Багато чого   взято з сусідньої Олексієво-Дружківки: дві працюючі цегельні (в оповіданні -  імені Артема та Челюскінців) з блошиними гуртожитками; мати Насті Митрівна торгує насінням на розі головної вулиці біля їдальні Донхарчпрому (зараз відома своєю халвою харчосмакова фабрика І.Таслицького). Варто звернути увагу  на  розповідь про церкву, яку закрила влада (час, який тут змальовано – кінець 30-х років 20-го сторіччя), а священика заарештувала. Але комуністи нічого не можуть зробити з традиціями праотців: “Вночі з’являється підпільний священик. Хрестить, вінчає, службу Божу служить”. Саме такий, за Гайворонським, - “блукаючий батюшка”, допоміг побратися Андрію та Насті. Старожили Олексієво-Дружківки можуть багато розповісти про цей зруйнований храм та про таких священиків.       

Істориками доведено, що Дружківка та її околиці – місця стародавніх розташувань запорізьких козаків (у центрі міста в цьому році такому козаку – Дружку -  встановлено пам’ятний знак). Отож обізнаному читачеві не буде дивовижним побачити посеред інших  героїв твору тих, що є носіями справжніх запорозьких прізвищ – сама Настя - Кривозубова, поруч діють Кульбаба, Суботиха, є спогади й  про Передериматню, Стервака, Убийбатька. 

У створеному автором містечку працює лікарня, якою керує доктор Білинський та завідуюча інфекційним відділенням Софія Марківна Шварц. Головний герой Андрій Середа, батько якого був фельдфебелем у царський армії, навчався разом з майбутньою нареченою Настею в міський школі. Разом з ними здобував освіту й Михайло Шпак. У творі це найскладніша та найнегативніша фігура. “Син потомственого кіндратівського глиноміса”, який після школи  5 років плавав, потім працював теслею, будівником, об’їхав весь Союз, “вивітрив та спорожнів” душу, Михайло з’явився у Кіндратівці, як акула в ковбані. І почав плести брудні сіті. Для того, щоб забрати в Насті та її матері будинок, він вирішив з нею  одружитися, для чого хитрощами сховав Андрія в лікарню та хотів його там вбити. За правилами  того часу знищити людину було легко, треба лише написати донос у НКВС. І Михайло йде до уповноваженого райвідділом НКВС у Кіндратівці Толкачова та “стучить” на Андрія, щоб той “пішов на північ втоптувати сніг на шляхах соціалізму”. На окрему увагу  заслуговує  надзвичайно характерний портрет самого енкавеесника, який “...на свою роботу в глухому невеликому містечку дивився, як на тимчасову неминучість... За два роки праці в органах державної безпеки зміг уже вибитись із рядових на фактичного керівника міста, невеликого, та все ж міста. З Кіндратівки Толкачов відправив до районного відділу стільки людей, що їх не вмістити б і в десять товарних вагонів. І ніхто із заарештованих не повернувся...” Цей майстер заплічних справ майстерно зробив з Михайла Шпака стукача-провокатора, щоб  у  майбутньому “скрапати процесик і в Кіндратівці такий, щоб позаздрила уся область!”. 

Цікаво, що мешкав цей нелюдь у найкращому будинку – панському маєтку, власником якого до революції був цегляний промисловець Куракін, який опісля став  офіцером білої армії, а  згодом  вивіз свою  родину до Ростова. В оповіданні є спогади про часи громадянської війни, які дають змогу читачеві уявити те, що коїлося тоді в нашому краї: “У панському будинку зупинялися штаби різних армій, що перекочовували через місто. Штабісти тут друкували накази, відозви, попередження й маніфести, за невиконання яких стріляли кіндратівців в кінці парку, на березі річки (дуже схоже на наш парк Якусевича – ред.) Стріляли кіндратівців і білі, і червоні, і німці, і гайдамаки, і махновці, і латиши, і навіть китайці. Коли вже стрілянина всім обридла, то тут оселився якийсь губтрамот, що керував кіньми, звичайно не своїми, а тими, в кого вони були. Після закінчення громадянської війни... знайшлися інші господарі, такі, як чекісти, за ними гепеїсти, а тепер енкаведисти”.

Коли читаєш “А світ такий гарний...”, то підсвідомо розумієш, що Гайворонський передає нам  крізь товщу років майстерно оброблені свідчення про події тих часів. Не випадково в передмові до цієї книги, виданої в Буенос-Айресі, говориться, що Василь Андрійович наділений непересічним письменницьким талантом, тому дуже шанований читачами українського друкованого слова на чужині: “Хоч сталінський період в СССР нібито проминув (книга видана у 1962 році – ред.), але в тій новітній тюрмі народів діє далі той самий режим, тож змальовану підсовєтську дійсність можемо віднести теж і до переживань наших рідних на батьківщині в сучасну пору”.

Різні погляди на радянську дійсність ілюструють  слова, вкладені письменником  у вуста Шпака, коли він “стучав” на Андрія, немовби той  говорив, що “воєнна служба нам непотрібна. Що нам захищати? Колгоспи з голодними трудоднями? Чи каторжні норми для робітників на заводах? Чи тюрми, переповнені нашим братом? Може, злидні наші? Черги під порожніми крамницями? А може, конституцію, надруковану на грубому папері, непридатному навіть на цигарки? Ні, вже досить маємо совєтської влади, вона повиїдала нам печінки. Хай її захищають комуністи. Нам байдуже, хто б до нас не прийшов. Хоч і турки або поляки. Гірше однаково не буде. Крім кайданів, ми нічого не втратимо...” Жахливо те, що такі думки були приводом для позбавлення людини волі, і Гайворонський, як письменник-гуманіст, викриває й засуджує антилюдяну суть тоталітаризму. Оповідання «А світ такий гарний», як і більшість творів автора, пройняте прагненням  до свободи не лише окремих  людей, а й суспільства в цілому. Ще один доказ цьому - останній уривок з оповідання “А світ такий гарний”, у якому Андрій та Настя знову зустрічаються на березі Торця:
"...молодята встигли намилуватися журавлями в небі, що, перегукуючись, прямували на південь; потягами, що бігли назустріч, зіткалися, входили один в один і потім знову роз'єднувались, розвіваючи кучері диму над срібною смугою річки... Все здавалося незвичним, цікавим, обом хотілося говорити про щось приємне, вони забули про всі прикрощі та кривди.
- Оце ми й діждемося синочка, - замріяно мовила Настя. - А кого ж ми візьмемо за кумів?
- Ще рано про це думати, Настусю, - дивлячись в далечінь, казав Андрій. - А що, якби ми покумалися з Михайлом Шпаком? Хай не вважає, ніби ми йому вороги. Він таки хлопець гарний.
- Ні, Андрійку, із Шпаком куматися не можна...Він ночами ходить до Толкачова.
- Ти диви! - вигукнув Андрій. - Ось такий він!.. Тоді зв'язуватися з ним не можна.
І, подумавши, додав:
- Скільки їх є! Скільки є... Стріляють одні одних, а ніяк не перестріляються.
- Еге, так ото вони й перестріляються. Свого одного знищать, а наших тисячу.
- Нічого, Натусю, - потішав Андрій. - Прийде і на них лиха година. Аби війна почалася... Тоді люди знайдуть спосіб, як їх позбутися, і самі житимуть, як хотітимуть...”

Можна багато сперечатися  про те,  якою людиною був Гайворонський, що він робив, з ким співпрацював. Безсумнівним є те, що твори нашого земляка заслуговують на  увагу читачів. Вони такі різні, у них  багато таємниць, і те, до чого ми зараз доторкнулись, ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Може, все ж таки  сучасні наші історики, крає- й мовознавці, шанувальники української літератури почнуть розгадувати феномен Гайворонського, а не залишатимуть це наступним поколінням? Адже він того вартий!
Запрошуємо всіх зацікавлених взяти участь у підготовці та проведенні третіх читань за творчістю Василя Гайворонського, які планується цього разу провести 14 січня в Костянтинівській гімназії.

Володимир Березін,
 кореспондент газ. "Провінція" (Костянтинівка)
 

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #5 : 06 Лютий 2010, 18:54:16 »
Літературні читання за творами В.Гайворонського у Костянтинівні.
В останні місяці на сторінках майже всіх газет та сайтів обговорювалась тема вибору Президента. Розумію: важлива проблема. А може її (проблеми) не було б, якби питання культури та духовності вважалися в Україні найголовнішими? Але поки ще до цього далеко. Тому приємним сюрпризом напередодні виборів став нарис Володимира Березіна "Кіндратівна Гайворонського" ("Донеччина" № 2 ц.р.). Журналіст запросив зацікавлених взяти участь у підготовці та проведенні у м. Костянтинівка третіх читань за творами В.Гайворонського. Донецькі обласні організації Товариство ім. Олекси Тихого (голова - Є.Шаповалов), Союзу українок (голова - Л.Огнєва), Всеукраїнського об'єднання ветеранів (голова - В.Прокопчук) підтримали ініціативу Еколого культурного центру "Бахмат" (голова - В.Березін) по проведенню літературних читань.

Ми були не тільки присутні на заході, а й допомогли у підготовці до друку повісті–казки В.Гайворонського "Заячий пастух", яку встигли надрукувати до дня проведення читань. Це стало можливим завдяки активній участі вчителя української мови Л.Задорожньої (Костянтинівна), канд. пед. наук, члена національної спілки письменників України В.Оліфіренка, вчителя російської мови С.Оліфіренко (Донецьк) та колективу друкарні "Норд Комп'ютер", який за півтори доби виконав замовлення.
Книжка, яку надрукували до читань

Метою цьогорічних (вже третіх) літературних читань за творчістю письменника-земляка Василя Андрійовича Гайворонського була популяризація творчої спадщини митця, активізація уваги щодо використання її в навчально-виховному процесі. До участі у конкурсі були залучені учні школи-інтернату, ліцею, НВК та ЗОШ №№ 1, 2, 3, 4, 6, 7, 9, 13, 15, 16 м. Костянтинівки. Цей захід організовано у межах Всеукраїнської молодіжної акції "Пам'ятати. Відродити. Зберегти", спрямованої до пошукової краєзнавчої роботи учнів.

  уривок з повісті "Заячий пастух" виконують Мордань Олександр, Дрожак Владислав - учні гімназії

Увертюрою до читань була літературно-музична композиція за творами В.Гайворонського "Невтомний шукач гарного світу" у виконанні учнів костянтинівської гімназії (автор Л.Задорожня).

Наступний етап: конкурс на краще виконання уривків з творів В.Гайворонського. Всі учасники читань були нагороджені спеціальними призами.
Дар'я Бондар володарка гран-прі
Володаркою гран-прі стала учениця 10-го класу ЗОШ № 3 Дар'я Бондар. Четверо конкурсантів визнано лауреатами. Та мабуть найціннішим був приз від Антоніни Туровської – доньки Василя Гайворонського та його двох онуків: Людмили Таган і Андрія Гайворонського.
Зі сумом говорив Андрій Мирославович, що не знав діда і відкриває його для себе разом з нами. Про свої розвідки розповів дослідник ОУНівського підпілля на Донеччині О. Добровольський, громадська діячка Л.Савченко зробила аналіз текстів, надрукованих 1 вересня 1943 року у газеті "Відбудова" (її редагував Василь Гайворонський).
Перед присутніми виступили В.Березін, В.Прокопчук, Є.Шаповалов, В.Качур, Л.Огнєва, Р.Стешенко. На слухання вони приїхали не з пустими руками. До бібліотеки гімназії було передано кілька десятків книг.

під час читань в костянтинівській гімназіїї

15 січня у залі костянтинівської гімназії зібралися всі, кому не байдуже до проблем збереження національної самосвідомості, краєзнавства, повернення забутих імен.
Вітаючи присутніх, директор гімназії Галина Володимирівна Шередека, зауважила: "Учні нашої гімназії на чолі з учителем укр. мови та літератури Л. Задорожньою протягом 4-х років співпрацюють з науковцями і краєзнавцями району, відроджуючи пам'ять про В.Гайворонського. Ми сподіваємося, що з цього року стане традицією проводити читання з літератури рідного краю і сприяти формуванню читацьких уподобань та поверненню незаслужено забутих імен на сторінки історії."
Успіхів вам, шановні учасники читань. Не забувайте, що кінець третіх – початок четвертих.
Людмила Огнєва.

« Останнє редагування: 07 Лютий 2010, 21:41:11 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #6 : 07 Лютий 2010, 04:15:18 »
"Орлик" – воїн Армії Безсмертних
Газета "За вільну Україну" (жовтень 2001 р.) під заголовком "Воїни Армії Безсмертних" надрукувала, за матеріалами МГБ, " Списки повстанців ОУН-УПА, які полягли у боротьбі з московськими більшовиками за волю України в 1944-1953 рр." За номером 98 значиться Любомир Гудз. Дата і місце загибелі – 19.11.1947, м. Дрогобич. Але мгебісти помилились: "Любко" – "Орлик" – Любомир Гудз в  ту жахливу ніч не загинув.
Перший ліворуч Любомир Гудз 14 листопада 2009 р. у Донецьку разом з друзями

Полювання за "Орликом" почалося раніше. Навесні 1945 року за дорученням дрогобицької ОУН він створив підпільну молодіжну організацію "Юнак".
Юні підпільники розповсюджували небезпечні для влади листівки про "щасливе життя у колгоспах", про масові злочини ВКП(б), про найкривавішого в історії людства диктатора Сталіна, для загонів УПА збирали зброю, набої. Вони були очима та вухами повстанців.
   
У квітні почалися арешти і розстріли юних підпільників. Шукали провідника організації. Любомира Гудзя – учня 8-го класу першої дрогобицької школи  у 1946-му арештовували двічі: у квітні та червні. Кожного разу слідство тривало кілька місяців. Юнак зазнав катувань. Але тримався з гідністю: своєї вини не визнав, нікого не видав. З першого ув'язнення його викупив батько за 20 кг. муки та 10 кг. м'яса. Удруге  – судив військовий трибунал. Потім було пере слідство. За відсутністю доказів його причетності до підпільної роботи Любомира випустили. Але не витримала катувань Оля: донесла на "Орлика". Утретє арештовували без свідків у червні 1947-го. Знову нещадно відшмагали гумовим шлангом, наповненим металевими кульками. Від одного удару темніло в очах, а треба було витримати град ударів по голові, плечах животі, руках, ногах. Слідчий ще копав чоботом свою жертву скільки мав сили, хапа за волосся і термосив доки в руці не залишався жмуток. Від Любомира вимагали видати місце знаходження лоївки і командира. Втративши Надю вибити з  хлопця хоч щось, змінили тактику: почали умовляти. Він розумів: тепер вже "або-або", і так щиро запевняв катів, що не знає де розташована лоївка, але спробує дізнатись. Йому повірили і випустили під підписку.
У ту ж ніч "Орлик" зустрівся з командиром загону УПА. За розпорядженням провідника "Ореста" Любомир залишився в боївці. А його батьків – Стефана і Стефанію Гудзів з 5-ти річним сином, влада конфіскувавши майно, вислала за Урал.
Любомир зі зв'язковою

Молодіжна організація "Юнак" продовжувала діяти до листопада 1947 року . репресивні органи шукали можливостей проникнути в ряди організації їм вдалося завербувати Євгена Бориславського, який видав підпільників. Почалось полювання за керівником організації.
Довідка про співпрацю Бориславського з КДБ
19 листопада 1947 року Бориславський зустрівся з Ґудзем з метою передачі шкіри на взуття повстанцям, а в дійсності, здачі "Орлика" чекістам, смертельний вирок якому вже було винесено. Це сталося на одній з тихих вулиць Дрогобича. Вбивця висадив у юнака цілу пістолетну обойму. Кулі навиліт пробили легені і ноги, не зачепивши кісток.
Коли Любко опритомнів, поруч нікого не було. Можливо вбивці вважали, що жертві – кінець, і на деякий час залишили тіло без догляду. Захлинаючись кров'ю, ледве пересуваючи ноги, юнак дістався до криївки. Звідти його перевили до рідної тітки Ганни – подалі від криївки, куди вели криваві сліди. але за якусь годину вороги все ж-таки знайшли Любомира. Знову катування. З відкритих ран точилась кров. Та окрім болісного хрипу нічого не почули. У квітні 1948 року провідника "Юнака" – Любомира Гудза судило "особоє совєщаніє" і винесло вирок – 10 років ув'язнення. Це було підступне покарання, бо перед закінченням терміну його, як правило, автоматично подвоювали, а там ще продовжували. Від вічного ув'язнення "Орлика" врятувала смерть Сталіна. За 8 років неволі Любомир пройшов крізь пекло Дубровлага у Мордовії, Карагандинського, Кемеровського та Омського концтаборів. Термін заслання відбував разом з батьками на Уралі.
  Любомир після звільнення
Чи зломила доля "Орлика"? Опинившись, як каже, на добровільному засланні на Донеччині, він не припиняє боротьбу за Соборну, Незалежну Україну. У Маріуполі Л. Гудз заснував перші осередки козацтва, політичних партій УРП, НРУ. Був членом обласної УГС, очолював Маріупольську міську організацію НРУ, був членом Проводу ДОО НРУ. А сьогодні очолює обласне Братство ОУН-УПА.
"Що було і є дороговказом, які цінності Вам найдорожчі, шановний Друже?" І чую тиху, без пафосу відповідь: "Бог і Україна".
Людмила Огнєва
газ. "Шлях перемоги" (Київ), "Донеччина" (Донецьк), "Посестри"(Львів)

Фото фокументи з архіву Л. Гудзя
« Останнє редагування: 13 Лютий 2010, 19:34:22 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #7 : 07 Лютий 2010, 21:58:12 »
Великий терор 1937-1938 років.
21 травня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 431/2007 “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років”.

Друге липня увійшло в історію Радянського Союзу і, зокрема, України та нашого краю, не тільки завдяки рішенню про створення Донецької області, а й завдяки постанові П51/94 “Про антирадянські елементи”, схваленій Політбюро ЦК ВКП(б) та скріпленій підписом Сталіна.

Секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити “особливі трійки” і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. У Донецькій області до складу трійки увійшли: Соколинський (голова), Прамнєк, Руденко.

Розгорнулася кривава “чистка”, що розпочалася за наказом НКВД СРСР № 00447 з 5 серпня 1937 року і тривала до 15 листопада 1938 року. В історичній літературі ця репресивна кампанія іменується “Великим Терором”, у народі її називають просто – “Тридцять Сьомий”.
На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення на термін від 8 до 10 років).

В Україні планувалося розстріляти 8000 та ув’язнити 20000 осіб. У Донецький обласні – 1000 розстріляти і 3000 ув’язнити.
“Знизу” полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання і вимоги збільшити їх, особливо за І категорією. Висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, а, призначений після його розстрілу в січні 1938 в.о. наркома Олександр Успенський – двічі. Пропозиції були задовільнені.

За даними, наведеними у виданні “Реабілітовані історією. Донецька область. Книга перша” (Донецьк 2004) тільки у нашому краї за період 1937-38 рр. було репресовано 25351 особа, з них 17561 особа розстріляно, що перевищило ліміт майже у 6 разів.
За 15 місяців “особливі трійки” без розслідувань, судів, прокурорів, захисників винесли 681692 смертні вироки громадянам СРСР. Вироки виконувалися негайно. Цілком у дусі настанови Володимира Леніна: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили “куркулі”, “кримінальники”, “контрреволюціонери”, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “буржуазні націоналісти”, тобто й українська інтелігенція, яка за визначенням Й. Сталіна, “не заслуговувала довір’я”. Перед цим, у 1932-33 рр., голодом була виморена третина українського селянства. “Хохол заупрямился в колхоз не идет. Считаю нужным задавить его костлявой рукой голода”, – телеграфував Й. Сталіну Лазар Каганович.

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що входили до складу СРСР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він з його глибокою релігійністю, волелюбністю, потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму.

Майже третина українського народу стала жертвою репресій, депортацій, голоду. У результаті “чистки” ми залишилися без своєї провідної верстви. І зараз, через 70 років виразно помітний згубний вплив катастрофи 1937-38 рр. Вона покалічила психологію людей, породила нові небезпечні комплекси:
- відчуття незначності людського життя й волі перед бовдуром Влади;
- звичка до “керованого правосуддя”;
- імітація демократичного процесу при одночасному вихолощуванню демократичних засад і відкритій зневазі до прав людини й основних свобод, порушення Конституції, що чиняться під акомпанемент клятв у непорушній вірності конституційному порядку;
- ворожість бюрократичного апарату до незалежної суспільної активності, спроби поставити її під твердий державний контроль;
- відродження в політиці старої концепції “ворожого оточення”;
- легкість, з якою виникають в нашому суспільстві національні об’єднання, безсумнівно успадкована й від “національних спецоперацій 1937-38, і від депортацій у роки війни цілих народів, обвинувачених у зрадництві;
- острах усякої “інакшості”, відсутність звички до вільного й незалежного мислення, піддатливість до неправди;
- цинізм – зворотній бік дводумства, вовча табірна мораль (“сконай ти сьогодні, а я – завтра”), втрата традиційних сімейних цінностей;
- роз'єднаність людей, стадність, що підмінила колективізм, гострий дефіцит людської солідарності, – усе це результат репресій, депортацій, насильницьких переселень, результат Великого Терору, метою якого було перетворення народу в “населення”, у юрбу, якою легко й просто управляти.

На думку Міжнародної організації “Меморіал” для осмислення й подолання руйнівного досвіду Тридцять Сьомого потрібно:
- зробити публічний розгляд політичного терору радянського періоду із правових позицій;
- забезпечити сприятливі умови для продовження й розширення дослідницької роботи з історії державного терору в СРСР. Для цього потрібно зняти обмеження доступу до архівних матеріалів, пов’язаних з політичними репресіями;
- створити  шкільні й вузівські підручники історії, у яких темі політичних репресій було б приділене місце, що відповідає їхньому історичному значенню;
- на державних каналах телебачення транслювати просвітні й культурні програми, присвячені цій темі;
- державі підтримати видавничі проекти щодо випуску літератури, присвяченій епосі терору;
- створити загальнонаціональний музей історії державного терору. Історія терору має бути представлена так, як це робиться, наприклад, стосовно іншої грандіозної історичної трагедії – Вітчизняної Війни 1941-1945 рр.;
- встановити пам’ятні знаки й меморіальні дошки, які відзначали б місця, пов’язані з інфраструктурою терору:
- забрати з назв населених пунктів, вулиць і площ, імена державних діячів – організаторів й активних учасників терору. Топоніміка не може більше залишатися зоною увічнення пам’яті злочинців;
- терміново розробити міжнародну програму пошуку місць поховань жертв терору;
- затвердити державну програму підготовки і видання Книги пам’яті жертв політичних репресій.
Все це сприяло б відновленню пам’яті про одну з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття й допомогло б виробити стійкий імунітет до тоталітарних стереотипів.
Л. Огнєва
“Донеччина”, №53, 17 липня 2007
Листівка, яка була поширена в області наклад 6000 екз.

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #8 : 18 Лютий 2010, 09:03:34 »
«Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН – УПА»
Проблема визнання учасників визвольного руху на індивідуальному рівні соціально майже вирішена Законом України «Про статус ветеранів війни» з 1993 року, проте історично проблема ОУН-УПА так і не вирішена. За радянських часів діяльність ОУН-УПА пропагувалась винятково як антинародна. СРСР двічі робив спроби засудити ОУН-УПА Нюрнбегським судом. Однак міжнародний трибунал над військовими злочинцями у Нюрнберзі не знайшов в діях структур ОУН-УПА ознак порушень міжнародного права, зафіксованого в Гаагські конвенції 1907 року і не визнав ці організації злочинними: ці збройні формування мали свій уряд і військове командування, одягали однострої з відповідними знаками, відкрито носили зброю, обороняли цивільне населення. Свідомі українці мали ОУН-УПА за авангард, який вів їх шляхом визвольних змагань.
Ліві сили навмисне гальмують процес визнання ОУН-УПА воюючою стороною, звинувачуючи коаліцію і Президента то в протекціонізмі фашизму, то в «переписуванні» історії, то в інших нісенітницях. Вони забули, що процес цей розпочався з розвалом СРСР і саме тоді КПУ прийняла постанову про відмежування від злочинних дій КПРС.

Ось головні етапи з вивчення діяльності ОУН-УПА.
   
ВР України 1 02 1993 року ухвалила постанову «Про перевірку діяльності ОУН-УПА». Але тільки
13 08 1996 року ВР створила тимчасову комісію з вивчення цього питання під головуванням народного депутата А.Юхимчука і за участю народних депутатів від різних політичних сил ,які паралізували роботу комісії. Це призвело до розколу ветеранського руху і 13-14 жовтня 1996 року в Києві установчий з’їзд створив Всеукраїнське об’єднання ветеранів на чолі з І.Р.Юхновським.
12 08 1997 року була створена урядова комісія у складі віце-премєр-міністра, кількох міністрів та голів академічних наукових закладів. До праці в Комісії залучені історики-науковці.

Вивчаючи діяльність ОУН-УПА робоча група істориків встановила, що
проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення української державності у Львові давало ОУН примарну але єдину можливість офіційного визнання створеного нею уряду і розбудови власних збройних сил з допомогою лише Німеччини, з якою у відновленої української держави формально існував Брестський договір 1918 року.
ОУН не розділяла політики  Німеччини і пішла на співпрацю з нею лише тому, що події останніх 25 років показали, що на будь-яку допомогу сусідів годі було сподіватись.
А події наступного тижня вказали, що марно було очікувати її і від Німеччини.
Попереду українських націоналістів чекала запекла жорстока збройна боротьба за волю України. І вони від неї не відмовились.

Робоча група істориків проаналізувала військові структури ОУН:
1. Українська військова організація (УВО).
Заснована 1920 року. У 1929 році ввійшла в ОУН. УВО діяла партизанськими методами проти польської та угорської колонізації.
2. Організація українських націоналістів (ОУН).
Заснована 1929 року. Розкололась в 1938 році на ОУН-Б і ОУН-М. Виконувала ті ж завдання, що і УВО.
3. Українська повстанська армія (УПА).
Діяла в 1943-1949 р. проти німецьких, радянських і польських формувань.
4. Дружини українських націоналістів (ДУН) – спеціальний відділ «Нахтігаль» чисельністю 330 особ і організація «Роланд» - 400 особ - входили до складу Абверу.
ОУН планувала використовувати їх проти поляків, але німці мали інші наміри, тому наприкінці 1941 року ці формування були розпущені.

Причетності ОУН до формування дивізії СС «Галичина» історики не виявили, зате виявили, що Нюрнбергський трибунал визнав вояків цієї дивізії громадянами РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ, тобто, українцями, але підданими іншої держави.
Ще звернено увагу на те, що:
1.   В складі військ СС були формування майже всіх народів Європи. Українці серед них складали невеличку частку.
2.    Українці воювали в арміях майже всіх держав антигітлерівської коаліції.

Робоча група істориків також визнала дотримання структурами ОУН-УПА міжнародного права, що регламентоване Гаагською конвенцією 1907 року, за винятком перебування в нелегальному становищі, тобто з 1945 року.

Робоча група істориків, що надала ці висновки урядовій комісії, була розпущена новим урядом Януковича і замінена іншими істориками. Однак і нова робоча група надала комісії від уряду В.Януковича практично ті ж висновки. Але ні комісія, ні уряд не передали їх у Верховну Раду.

Опозиція і в першу чергу КПУ не визнає визвольний рух за незалежність України, а відтак не визнає і незалежності України.

Визнання ОУН-УПА стороною, воюючою за незалежність України – це не самоціль, це мета, за допомогою якої має бути повернуто історичну справедливість і досягнуто суспільне порозуміння і примирення за для розбудови вільної України.

На мій погляд обєднання абревіатур ОУН і УПА під кутом визнання їх воюючою стороною є дещо штучним. Воюючою стороною є УПА, а ОУН – політична організація, тобто партія.

Відновити історичну справедливість спонукає Указ Президента України №75-2010.
Але чи зверне увагу на цю «дрібничку» нова більшість в ВР і новий Президент?
Віктор Прокопчук, член НСЖУ

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #9 : 20 Лютий 2010, 09:15:45 »
НА  АСКОЛЬДОВІЙ  МОГИЛІ  ХОРОНИЛИ  ЇХ…

Той бій під Крутами  додав переможцям ганьби, а переможеним почету і слави, та  засвідчив героїзм і рішучість юної генерації української нації підвестись з колін і захистити відновлену власну державу. Не заради слави полягли під Крутами юні Герої, а заради майбутнього України.

Бої під Крутами і на станції Крути затримали просування російських військ на декілька днів в напрямку Києва. Це допомогло українському урядові 9 лютого 1918 року підписати в Бресті мирну угоду з Німеччиною, що фактично означало визнання незалежності України! А в 1941–му році, опираючись саме на цей Акт, було проголошено акт відновлення незалежності України.

Сьогодні ті юнаки, що полягли під Крутами, закликають нас: " Стань поруч з нами ! Не будь байдужим до того, як паплюжать честь українця і України! Будь патріотом! Захисти Україну! Дотримуйся Законів України і вимагай цього від кожного!".

Кожен з нас має  відродити Україну.

Не запитуй: "Що для мене зробила ця Україна, що вона мені дала?"

Запитай себе: «Що я маю зробити для України?» і зроби для неї все.

Захисти, поважай і розвивай її мову, культуру і мистецтво, освіту і науку, традиції і народні звичаї.

Відстоюй її право на історичну справедливість і правду, на територіальну єдність, на національну гідність кожного її громадянина.

Її герої гідні твоєї поваги і любові!

Візьми їх собі за взірець, як ті юнкери, гімназисти і студенти під Крутами взяли собі за приклад народних героїв – вільних козаків, як цих юнаків взяли собі за приклад тисячі борців за волю України минулого сторіччя.

І тоді твої звитяги, твоя героїчна праця встануть поруч з подвигом героїв Крут і тобі скажуть нащадки: "Героям Слава !"

Слава Україні!
Віктор Прокопчук , член НСЖУ
Голова Донецького відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #10 : 20 Лютий 2010, 19:18:13 »
Платон мені друг, але істина дорожче.

За освітою я – не філолог, а радіофізик. Все, що було пов’язане з електромагнітним полем  (його походженням, здатністю існувати, навіть, у вакуумі, перетворюватись у матерію, звук) сприймалось мною як казка. Та чим більше фізика розкривала мені таємниці, тим більше я наближалась до розуміння  ВІРИ, НАЦІОНАЛІЗМУ, НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА. “Який такий зв’язок віри, націоналізму, мистецтва з фізикою може існувати? Фантазія – та й годі” – передбачаю скептичний відзив. Але не поспішайте.
Фізика торкнулась і питань мови. Про це – далі.


Десять років тому у сумській незалежній газеті “Наше слово” (№2 вересень 1997) з’явилось сенсаційне повідомлення журналістки Алли Криганової про відкриття професора фізики “Герасимова”. Він просив не називати його справжнього прізвища: “Журналісти мене після цього забуцають, кожний захоче почути. А я не маю часу на це, вік наш короткий, років прожито багато, роботи ще на кілька років.”

До Харківського університету майбутній професор поступив у 1948 році. Юнак мріяв знайти за допомогою фізики спосіб почути голоси древніх людей. Він стверджував, що людський голос, “записаний” на глечиках, макітрах, амфорах, череп’яних діжках таким же способом, яким записується звук на грамофонні платівки. Треба тільки знайти такий звукознімач, який був би спроможний знімати звук з череп’яного посуду.

Майже півстоліття вчений проводив експерименти на глиняному посуді з восьмого тисячоліття до н.е., знайденого в некрополях та городищах Полтавщини, Чернігівщині, півдня Харківщини. Нарешті, він почув голос древньої людини, записав його на магнітну стрічку, бо глиняний посуд – не пластмасова платівка, “програвати” кілька разів не можна. Та ще й треба було “очистити” людський голос від шуму різця.

І от що він “назнімав” з глечика. Розмовляє батько з сином, а може вчитель з учнем. “Звукова” доріжка на глечику не суцільна, тому чути окремі слова й фрази: “борзіше крути”, “роунця болить”, “мій глечик?”, “твій”, “скільки тобі казати”, “…атиме уся Русинія” (можливо “пам'ятатиме” – Л.О.), “уся?”, “ …ди…”, “як робити”, “…три умітимеш”. Таких уривків записано багато.

Не треба бути філологом, щоб зрозуміти, ЩО 28 СТОЛІТЬ ТОМУ ЛЮДИ ГОВОРИЛИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, називали себе русинами, свою державу Русинією.
Ну а російська мова? На думку професора, вона виросла з північного діалекту української мови. На питання: “Ви ж росіянин, що ж заспівають Ваші кревні після такого відкриття?” Старий вчений відповів крилатим грецьким висловом: “Платон мне друг, но истина дороже.”
Людмила Огнєва, член НСЖУ, член ВТС «Конгрес літераторів України»
"Донеччина", № 8, 1 лютого 2008 р. ст.2
" Посестри" №6 2008 (Львів)


Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #11 : 20 Лютий 2010, 19:25:08 »
ВЛЯПАЛИСЬ В ІСТОРІЮ
Роздуми з приводу рішення Донецької міської ради про «фальсифікацію» історії

На початку 90-х років минулого сторіччя відомий політичний оглядач газети «Известия» Кондрашов написав:«Історія Росії - це клубок брехні, інсинуацій, фальсифікацій, міфів та інших байок і той хто це прочитав стає зачумленим, а хто ще в це все повірив зовсім позбавляється здорового глузду». А згадав я принагідно вислів цього політичного зубра, як його тоді називали, після ознайомлення з рішенням «О фальсификации истории в школьных учебниках 5-11 классах при изучении курсов «История Украины» и «Всемирная история» сесії Донецької міськради, яка складається з представників Партії Регіонів та партії Наталії Вітренко

Аналіз підручників історії підготувало управління освіти міськради (начальник — Лакті-онов) та «ведущие учителя истории школ города»: Пальчік (ліцей № 37), Чабан (школа № 3), Рибалка (школа № 97), Соляниченко (школа № 86), Аліфанова (школа № 101), Шаламай (школа № 96), Балацун (НВК «Гармонія»), Парастатова (школа № 33), Павленко (український ліцей № 12), Сотнікова (ліцей № ЗО), Богдан (школа № 9).

Це рішення міськради стало і найкращим взірцем колективного розумового розладу. Але брати для аналітики лише одну цю складову було б дуже спрощено, бо треба розуміти, що члени цього колективного звіринцю, а в них поведінка явно не людська, є просто кремлівськими прихвоснями. І тут вже не спрацює ніяка логіка, філософія, бо вони майже всі стоять на задніх лапах, махають хвостиками, коли навіть побачать на екрані кепку Лужкова, що вже казати про Путіна і Медведєва. Тому я хочу через ЗМІ докричатись до них: «кому ви служите, приручені пігмеї, відірвані від матері землі»? Вони, ці Швондери і Шарікови, відчувають найвищу насолоду, коли знущаються над Україною і українцями, а влада ця зовсім не українська, а це залишки колоніальної адміністрації і відповідно, як не крути це п'ята колона, явно знахабніла так, що й не приховує цей статус.

Свою нікчемність і бездарність у всіх сферах життя діяльності вони вирішили надолужити у питанні мови та історії. І тут, їм здалося, ці питання може вирішувати навіть той, у кого в голові олії нема, бо вирішили просто: повторюй теревені старшого брата — і ти вже на коні. Але у цього старшого брата, так історично склалось, нема ні своєї мови, ні своєї історії. І все це я буду підтверджувати висловлюваннями лише Російських істориків та мислителів, і тут, як кажуть, на стіл лягає козирна карта, яка не б'ється.

Після того, як п'яний дегенерат Петро І в 1721 році назвав своїм указом 120 диких племен руськими, то князь Трубецькой (до речі, історик,) прокоментував це так: «нації не можна створити указом, а вони зроджуються з відповідного етносу». Та в того етносу і зараз в жилах тече не більше двох відсотків слов'янської крові. А тому теревені про три братні слов'янські народи — це байка для недорозвинених гомосоветікус. Просто Петро І перейменував московську Татарію в Росію, використавши для цього похідну назву «Київська Русь». Але цей же історик доводить, що в глибину 7 тисяч років ці племена не споріднювались з формаціями слов'ян, балтоготів, індо-персів. Тому і виник такий жарт, що: «Мама турок, папа грек, а я русскій человек».

Сучасний історик Ю.Афанасьєв у своєму інтерв'ю на початку 90-х років минулого сторіччя сказав, що він своїм студентам на першій лекції доводить, що в природі не існує російської мови, а відповідно, і нації, а є ординська мова і нація.

В епоху Пушкіна, як відомо, всі вершки суспільства спілкувались відповідно французькою, а розмову челяді російською називали «талдичат по тарабарськи». Про російську мову того часу Пушкін казав, що це «кофтан чежолий і в ньому стидно вийти в Європу».

Що ж собою являє сучасна російська мова? Це вінегрет, що складається з 50% української, 40% татарської, й усе це нахабно назвали «общім наследіем», і 10% французка, англійська, голландська, німецька.
Мовні вибрики Петра І звелись до того, що він з бодуна українську букву «є» відповідно назвав «є», а теж саме «є» повернув на 180 градусів і воно стало вже звучати російським «е». Придумали і твердий знак, якого шовіністи Донецька ліплять на всі вивіски та реклами.

Так що наші блазні не ввійшли в історію, а вляпались. А інакше і бути не могло, бо після виступу нашого «історичного генія», ще й кандидата історичних наук, чільного діяча Партії Регіонів Ніколая Левченка на 5-тому телеканалі львівський психіатр визначив, що це вже важкий клінічний випадок, а депутат і Верховної Ради України Р. Чуба ров із сумом сказав, що «такі представники влади — це ганьба для громадян міста».

Коли Росія вийшла зі складу СРСР, я тоді написав в обласній російській газеті «Жизнь» після 12 червня 1992 року, що росіяни відразу після першого похмілля почнуть кусати лікті, бо той промисловий, науковий, аграрний та інші потенціали, що відійшли з Україною, можна надолужити, а ось вкрадену українську Історію ніякими засобами утримати не вдасться. Зараз усі паразити і окупанти, що обікрали українців до останньої нитки, кричать на кожному кроці, що не можна відбирати «прихватизоване», не можна переписувати історію, не можна допустити міжнаціональної ворожнечі. Але справа в тому, що Україна знаходиться зараз в стані Веймарської республіки, бо внутрішня окупація України зробила українців рабами на своїй землі, і напруга наростатиме щодня щогодини, щохвилини. І наслідки цього вулкану не спинить ніяка державна машина, ніякий терор.

Українці історію не переписують, вони її досліджують і визнають такою, якою вона є, хоча читати її без брому неможливо. Але українці не збираються ділитися славою прибитого Олегом щита на ворота Цареграда, столиці пихатої Візантії, Святослава-завойовника, що знищив огидну Хазарію і багато іншого з нащадками тих, чиї предки ще, як кажуть, були в цей час на рівні снігової людини.

А нам замість того, аби думати про добробут населення, міські голови встановлюють пам'ятники вселенській повії Катерині II та іншим катюгам. Схаменіться, холопи, бо ви — ганьба краю, ви всупереч гордих слів з відомої пісні про Донбас ставите його на коліна, робите посміховиськом на весь світ.

Ще Карл Маркс сказав, що «мову корінної нації ігнорують три категорії, завойовники, батраки і гості». То хто ви тут, в Україні? Визначтесь!

А.С. Шушкевич зауважив, що навіть сіренька посередність може опанувати і спілкуватись трьома мовами. То що, ваш інтелект нижче посередності? Невже яничарство стало для вас невиліковною хворобою, що опустила вашу гідність до рівня вторинної раси???
Антон ТАЛИМОНЧУК. Ветеран шахтарської праці.
м. Донецьк.
«Донеччина» №69 17листопада 2009 р.

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #12 : 23 Лютий 2010, 22:41:29 »
Три уроки донеччанину.
Перший урок (давній). Ледве не півстоліття тому ми, група молодих мототуристів зі Сніжного, мандруючи по Україні, були затримані у Карпатах ящеровими заслонами. Я, як ведучий, потайки «махнув» через гори у Закарпаття до Голови облвиконкому за дозволом пройти на Молдову і далі, як ми і планували, до ласкавого моря.

У секретарки Голови я зареєструвався як донецький турист. Через деякий час двері кабінету відчинилися і господар ввічливо випроводив відвідувачку. У тому ж самому стилі з майже непримітним поклоном голови та запрошуючим жестом руки він ввів мене у кабінет, запропонував сісти у крісло і уважно, не перебиваючи, вислухав.

Манера розмови, її аргументованість та повтор ритуалу проводів  (через кабінет у приймальню) показали молодому шахтарю різницю у відносинах порівняною приблизно з відстанню між Ужгородом та Сніжним.

Вперше я побачив і відчув відверту, щиру (не радянську, не донбасівську) повагу до Людини. Те коротке спілкування я пам’ятаю довгі 44роки. З подякою згадую прізвище тієї людини – Русин, хоча в дозволі подорожувати у прикордонних зонах нам було відмовлено.

Другий урок (розтягнутий). Майже два десятиліття споглядаю за видатною особистістю: академіком Ігорем Рафаїловичем Юхновським.

Перше незабутнє враження було від його статті про основні напрями розвитку молодої держави. Стаття обґрунтована, широка, глибинна. Читав і дивувався, як може одна людина володіти такою масою знань і глибоко відчувати проблеми у різноманітних областях народного господарства країни?!

Пізніше вразила його відмова від посади Першого віце-прем`єра.

Особливу увагу привернуло й те, що він добровольцем пішов воювати проти німців, нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 ступені, Герой України і…пропонує визнати вояків УПА учасниками бойових дій за незалежність України.

Якось, перебуваючи в Києві, я ризикнув попасти до нього на прийом. Помічник вченого відмовляв мені, посилаючись на запланований візит керівника до Президента. Але ж, з Божої ласки, двері кабінету в.о.директора інституту відчинилися і…після проводів попереднього гостя я був прийнятий! Прийнятий, знов таки, на європейському рівні.

Замість опису я приведу красномовну світлину. Зверніть увагу на шляхетну посмішку цієї славнозвісної Людини, скромність одягу, меблів, наявність ікони, Тризуб.
Скажу відверто, я дорожу цім знімком, особисто його духом, аурою.

В кабінеті І.Юхновського

Третій урок (миттєвий). В цьому році на ювілейному Дні Злуки в приміщені Національної опери вітали видатних людей України. Нагороди вручав Президент В. Ющенко. Дехто з нагороджених підходив до трибуни з короткою промовою. Один з них був невеличкого росту. Президент, підійшовши до трибуни, обома руками нахилив мікрофони для зручності виступаючому (хоча це обов’язок сценічних помічників). Чи звернули увагу на цей жест присутні в залі та телеглядачі? Чи спроможні на подібні вчинки «ті», та й, врешті-решт, ми з вами?

До речи, Юхновський висловив думку, що років через десять Ющенка визнають…святим. У світі до думок таких фахівців прислуховуються. Везе мені, дякуючи Богові, на зустрічі з видатними людьми.
Роберт Стешенко. Ветеран праці. Член Всеукраїнського об`єднання ветеранів.
23 лютого 2010
« Останнє редагування: 23 Лютий 2010, 23:22:54 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #13 : 28 Лютий 2010, 20:05:02 »
Українська страждальна мати
У Степана і Анни Кук було шестеро дітей: пя'ть синів і одна донька. Батько родини – людина спокійної вдачі, робітник залізничної станції. Мати – ініціативна, бойова жінка. вона вела не велике господарство і займалася вихованням дітей. Саме мати вложила у душі дітей незламний характер борців за долю України. Усі шестеро були учасниками національно-визвольного руху.
   
З шістьох дітей Анна втратила чотирьох: Гілярка стратили у 1938 поляки, Ілько загинув на Волині в час наступу німців, Івана і Филимона вивезли більшовики на Сибір (один з них там загинув), донька померла в 1994, а Василь, який після загибелі генерала-хорунжого Романа Шухевича (Тараса Чупринки) очолив Провід ОУН, був зрадливо "накритий" у бункері біля села Кругів, відбув семилітній термін у концтаборі. Після звільнення жив у Києві, працював над виданням Історії Визвольмо Руху 30-50-х років 19 ст.
   
Найбільш улюбленою дитиною був молодшенький син Гілячко. Вона називала його "мій Гілярцьо", або "мій синунцьо". він мав ніжне, майже дитяче обличчя, чорні, глибокі очі, що завжди сміялися, а усмішка була така щира і невинна, що ніхто не повірив би в переступлення ним карного закону. І саме його мати втратила першим.
   
Гілярка Кука – 20-літнього студента засудили на кару смерті за напад на двір Ясинських на ідейному підґрунті. Вирок прийшлося ждати довго. Цілі тижні і місяці проводив хлопець у самоті. Почуття, які нуртували в душі, він приглушував сильною волею.
Нарешті, 23 серпня 1938 року прийшло рішення. Присуд смерті. Він мав бути виконаним 25 серпня, про що було повідомлено матері.

"Що ж діяти! Така вже Божа воля!" – здавивши біль, відповіла Анна.
Ніхто не знав, що діється в її серці, якою силою стримує сльози. Коли адвокат просив, щоб вона при останній зустрічі з сином не плакала, аби не спричинити плачу у сина, бо він ні у якому разі не сміє зломитися, вона твердо сказала: "Вони у мене сльози не побачать! Вони мали би тішитись тим, що завдають нам такий великий біль, що роблять мені таку страшну кривду? Ні! Їм того не діждатися. Тільки боюся за мого старого. Ми йому ще нічого не сказали. Він, напевно, не видержав би. Такий м'який, як віск. Скажемо йому тоді, коли вже буде по всьому. Тому його, навіть, юди не брали. А тут вам за ваше добре серце до мого Гілярця я принесла гостинця: курочку, бо більше нічого немала".
   
Ця Мати в такий жахливій хвилині свого страждального життя не забула про те, що наказує прадавній звичай доброї поведінки – прийти з гостинцем.
Після зустрічі з сином, вона повернулась до адвоката, який не міг знай спокою: "Я була у мого Гілярця! Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною… Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не зломиться, та все ж таки я йому сказала: "Слухай, Гілярцю, що би  ти, дитинонька , припадково не зломився й не зробив стиду. Ти не гинеш за що-небудь. ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси губи й видержи до останньої хвилини". І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю…".
   
Навіть Богоматір плакала, коли втрачала Сина, а довгі віки художники напружували уяву, щоб відтворити цей біль і ці сльози. А тут, наша селянка, нещасна матір. Її давить не менший біль, але вона в такій скорботній хвилині не заплакала, вона ще й сина підтримувала. Та хто ж у силі змалювати цю скорботну матір-селянку з її болем, без сліз?
І син був гідний матері. В останні хвилини додержав слова. З усмішкою на лиці, з роз'ясненими очима пішов на смерть.

Спогади адвоката Степана Шухевича вперше були надруковані у щоденнику "Краківські вісті" (№83) 20.04.1941, а переповіла їх вам Людмила Огнєва.
"Світлиця", №16, 14 березня 2003.

« Останнє редагування: 28 Лютий 2010, 20:15:09 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #14 : 14 Березень 2010, 01:55:00 »
Зустріч
Перебуваючи у Києві, я зустрівся на порозі театру зі славнозвісним Степаном
Хмарою, Героєм України.
Не втримався від спокуси і запросив дозволу сфотографуватися поруч. При зверненні я підкреслив: «…як з відомим «екологом»!(тим, що сумує за знищеними деревами та озерами, на котрих клятого м… - ні повісити, ні втопити.)
Шикуючись перед фотокамерою, він несподівано для мене відповів:
- Це не мій анекдот.
- Москалів я поважаю.
- Ненавиджу хохлів та малоросів.
Отакої!!!
Хотів запитати  про яничар, про манкуртів…Та заважив під`їхавший очікуваний нами автобус.
Встиг тільки подякувати та промовити:
-Дай, Боже, Вам здоров`я, добродію.
Їхав до дому та й думав: «Як же не вистачає українців в цей скрутний для України час.»
Роберт Стешенко, ветеран праці.
Всеукраїнське об`єднання ветеранів.м.Донецьк.
"Донеччина" № 15 12 березня 2010
« Останнє редагування: 14 Березень 2010, 01:56:52 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #15 : 15 Березень 2010, 06:35:43 »
ЩО Ж ОБІЗВАЛОСЯ В ДУШІ?

       Народилася я у великому індустріальному та культурному місті Новосибірську й не мала гадки розлучатися з ним. Але... Але коли після навчання мені запропонували роботу в Україні, виникло тверде прагнення: їду!
       Що ж несподівано прокинулось у моєму серці, на самісінькому його денці? Земля пращурів раптом покликала до себе! Колись її змушені були залишити ще під час столипінської реформи мої діди з материного боку, а з боку батька — в роки Великої Вітчизняної війни. І ось їхня порошинка вирішила повернутися на Батьківщину. Чому?
З дитинства я з надзвичайним хвилюванням слухала українські пісні, що інколи лунали на радіо. Особливо до сліз подобалося широке Шевченкове:

         Реве та стогне Дніпр широкий,
         Сердитий вітер завива,
         Додолу верби гне високі,
         Горами хвилю підійма.

       Я захоплено грала цю пісню на фортепіано, вголос співала, уявляючи величезні, майже морські хвилі, могутні дерева на березі, які хоча й гнуться, та не ламаються. Тоді я ще не знала, що ім’я Тарас означає “непокірний”, “бунтівник”, проте настрій пісні викликав гордість за свій народ, великий і нескорений, як Дніпро.
       Час линув швидко, я переселилася в Україну, одружилась і часто читала дітям українські книжки, звертаючи увагу на милозвучне, світле, що здавалося втіленням самої поезії: “Тече вода з-під явора...” Мови я тоді не знала, але самотужки, разом із дітьми, поступово підступала до її розуміння Тарасовими щаблями від “Мені тринадцятий минало...” до “Катерини”. Вже й діти закінчили школу, та за хазяйськими справами все не випадала нагода уважно почитати “Кобзаря”. Одного разу соромно мені стало, взяла я славнозвісну книгу в бібліотеці, взяла й завагалась...
       Чи бачите, я така людина, що звикла на всі речі мати власний погляд. Мені байдуже, збігається він із думкою інших, навіть більшості, чи ні. Коли про твір чуєш як про незаперечний шедевр, мене завжди охоплює хвилювання: на мене справить він таке  враження? стане рідним, “моїм”? Пам’ятаю, замолоду насторожено відкривала “Євгенія Онєгіна” О.Пушкіна і полегшено зітхнула, тільки перегорнувши останню сторінку та вигукнувши: “Пушкін – ти геній! Ти перевершив усі мої сподівання!”
       І от з тривогою розгорнула “Кобзар” і... що я побачила у першому рядку? “Реве та стогне Дніпр широкий...” В горлі запекло – це ж “моє”, від самого дитинства!  Читаю далі “Причинну” – все просто. Так просто, як було колись у чудових казках, як буває лише в житті: кохання, кохання до нестями, до смерті. Потім занурююся зором у стовпці “Думок”, відчуваю тугу поета за щастям, за рідним краєм, зойк безталанної душі за ліпшою долею, і з очей течуть сльози... Чому ви, слізки? Адже написано просто, не по-сучасному, зовсім без бажання заманити читача в тенета чудернацьких образів та несподіваних літературних вибриків, а сльози, бач, набігають... І раптом я розумію: це й не вірші зовсім. Це молитва й благання. Ось чому Тарас Шевченко став у рідному краї не просто поетом, а володарем сердець. Справжній біль не можна приховати, його всі відчувають, навіть через океани, навіть через віки, тому що він непідробний...
   Отерла я очі, стулила обкладинки “Кобзаря”: “Великий Тарасе! Ти повернув мене на Батьківщину, наставив на шлях відчуття розкошів нашої милозвучної мови, навчив любити Україну...”
       Мені залишається тільки не зрадити ні його, ні себе.
       Я придбала власний “Кобзар”. Він мирно сусідить на книжковій полиці з творами Пушкіна, й обидва помагають мені долати труднощі життя.
Ірина МОЛЧАНОВА,
голова Маріупольського осередку Союзу українок



Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #16 : 15 Березень 2010, 21:10:45 »
«Алінка пізнає світ...»

   – цими словами починається один з віршів у книжці для дітей "Ранок у лісі", що недавно побачила світ у видавничому домі Норд - Прес на Донеччині.
   На мій погляд, цю книгу можна висунути на відзнаку в двух номінаціях літературного конкурсу, який  щорічно відбувається на Донеччині. По-перше: книгу створив літературно - художній сімейний дует. Вірші написала Людмила Бражнікова, а ілюстрації створила її донька Анжеліка Бражнікова. Алінка, "що познає світ", авторам книги є відповідно онукою і донечкою. По-друге:  вірші. Вони талановито написані українською, чого на Донеччині вкрай не вистачає.
   Книга "Ранок у лісі" напрочуд вдало допоможе юним донеччанам пізнати світ, покохати українську мову, розвити художні здібності, тому що ілюстрації можна розфарбовувати або перемалювати чи хоча б спробувати додати до них щось своє. «Виникає бажання пофантазувати тобто додати і до віршів», - каже малеча.
    На жаль, це видання не вирішує тих проблем з українською мовою на Донеччині, що їх днями обговорило на свої конференції обласне громадське об’єднання "Просвіта". Крапля в морі. Але змістовна і приємна крапля, котрій ми щиро радіємо, сподіваючись, що за "Ранком у лісі" настане ранок відродження української мови і української дитячої літератури в Донбасі.

Віктор Прокопчук, член НСЖУ.

Offline Роксолана

  • Постійний мешканець
  • ********
  • Повідомлень: 821
  • Country: ua
  • Репутація: 172
  • Стать: Жіноча
    • ICQ Messenger - 468533376
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #17 : 15 Березень 2010, 22:15:42 »
Дякую за цікаву інформацію. А тепер найцікавіше. Як і де придбати цю книжку?

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #18 : 16 Березень 2010, 01:48:42 »
Роксолано, тел. Людмили Богданівни 050-280-66-74
« Останнє редагування: 16 Березень 2010, 09:51:45 від Посестра »

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #19 : 16 Березень 2010, 01:50:15 »
19 березня – 80 років від дня народження Л.В.Костенко
                     
    П А НІ  Л І Н А
                                                     
 Моє завдання – дати імпульс до думання...
                                                                     Л.Костенко
      Ім’я Ліни Василівни Костенко – це ім’я  „найвидатнішої української поетеси” ( Є.Маланюк ), „цариці поезії в Україні” (Дж. Луцький, США ), лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка та Літературної премії імені Франческо Петрарки, врученої як „Спеціальної премії світовій поетесі Ліні Костенко”, першого лауреата премії імені Олени Теліги; її поезія була об’єктом обговорення на Всесвітньому конгресі „Ліна Костенко – поет і мислитель”, який відбувся в США.. Проте якщо хтось замислився над тим, чим займалася поетеса в „ювілейні” роки, то відповідь із її вуст прозвучала під час „круглого столу” 2005 року в Києво-Могилянській академії: „...фактично я навіть обрала... еміграцію. Я поїхала не „туди”, - я поїхала в Чорнобильську зону..., бо в тій Чорнобильській зоні було легше, ніж у цій незалежній Україні. Це я вам відверто кажу.”
      Те, що Ліні „не пробачать” „духовної суверенності України в серцях і мозку” – спророкував ще Євген Маланюк: „По виданні тільки двох книжок поезій вона опинилася з кляпом у роті... Ні, справа була не в тематиці, а в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації й занадто яскравій літературній культурі” (1959 р.).
      Ліна Василівна народилася в місті Ржищеві на Київщині. У 1936 році сім’я переїхала до Києва. Батьки майбутньої поетеси, високоосвічені люди, - вчителювали. Батько знав дванадцять мов, викладав різні шкільні предмети. У роки сталінських репресій він був заарештований і десять років провів у таборах, де побували мільйони українців, де загинув цвіт нації:
                            Пропадали ж люди ні за гріш.
                            Передсмертно лаявся Косинка.
                            Божеволів у тюрмі Куліш.
                            Курбас ліг у ту промерзлу землю!
                            Мовчимо.
                            Пнемося у багет.
                            Як мовчанням душу уяремлю,
                            то який же в біса я поет!?
      Всотуючи „проміння землі” (1957), під „вітрилами” (1958) – „мандрівка серця” 1961 ...зупинилася, щоб тільки через шістнадцять років зазвучав її голос „над берегами вічної ріки”.
      Під час виступу в Києво-Могилянській академії (2005) Ліна Василівна процитувала немолодого письменника, якого „шістдесятники не пускали в літературу”: „Як я могла не пускати когось у літературу, коли з літератури була виокремлена?! Із суспільства - витіснена. Мене шістнадцять років не друкували. Хто – небудь чув від мене скаргу?”...
      Чули інше: „неповторність” (1985) поезії з її безсмертним дотиком до душі, розкошували в „саді нетанучих скульптур” (1987), адже справжні митці
                                                                     як Атланти,
                    держать небо на плечах. Тому і є висота.
      І цю музично окрилену висоту почув художник Опанас Заливаха в ... Станіславській тюрмі: „прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто „зечки”, виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова”. О.Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала... радість, відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець самоіснування тюрми ( Ю.Андрухович „Абсолютний слух”).
      Є у нашої поетеси цілий комплекс історичних романів – „недооцінена версія історії” ( Л.Брюховецька ), проте „лежать папки”, а українська історія, українська мова зневажаються й далі. На думку Ліни Костенко, зараз і українська література в такому стані, де вже потрібна психоаналітика. Тому й написала кілька років тому повість „Записки українського самашедшего”...
      Загальновідомо, як обурилася Л.Костенко з приводу гасла „Україна встає з колін”. То був святий гнів людини, яка ніколи не ставала коліна, а скоріше й досьогодні нагадує описаного ще в першій своїй збірці художника Верне, який звелів друзям прив’язати його до щогли, коли на морі буде гроза. Щоби з відкритим обличчям зустріти стихію, вир, життя, а не ховатися в каюті чи десь пожинати лаври визнання:
                  О, не взискуй гіркого меду слави!
                  Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
                  Взискуй сказать поблідлими вустами
                  хоч кілька людям необхідних слів.
                                                 
   І.Курбацька, учитель української мови та
                                                     літератури. м. Ясинувата.  Донецька обл.                   
       

Offline Посестра

  • Постійний мешканець
  • ***
  • Повідомлень: 342
  • Репутація: 129
    • Перегляд профілю
    • Email
Re: Українська публіцистика Донеччини
« Reply #20 : 26 Березень 2011, 00:47:26 »
Сава Захарович Божко. Роман "В степах".

Виступ голови Донецького Обласного Товариства імені Олекси Тихого, дружківчанина Євгена Шаповалова на науково-практичній конференції, присвяченій 110-й річниці від дня народження українського письменника, великого співця степу – Сави Захаровича Божка, 8 грудня 2010 року.

СМТ Межова Дніпропетровської області.

Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було БОГ!!!

Козацьке прізвище Божка було дано йому недаремно. В ньому є Божа іскра й боже Слово!
Іоанн Златоустий казав: «Погано, якщо якась місцевість, якийсь народ не має свого пророка. А ще гірше, і це є гріхом, якщо такий пророк у них був, а вони його забули…».

Як не манкуртувала з нашої пам’яті влада нашого пророка, Саву Захаровича Божка, але марно. Ми з вами його пам’ятаємо, поважаємо, низько вклоняємося йому.

Божко це наш зв'язок з нашим минулим. Він переміщує нас у часі. Він доносить своїм поетичним словом до нас ауру, історичні події того часу. Він майстерно подає нам життя наших предків, їх моральні, етичні стани. Він дає нам нашу історію, історію нашого краю.

Ми зараз не можемо дізнатися правди про ті часи з творів радянських письменників. Була цензура і вони писали на замовлення і за вказівкою влади, писали те, що потрібно було владі, писали неправду. Чи не єдиний, хто доносить до нас правду тих часів це Божко. Тому й доля його така трагічна. Але того він і герой! Його геній, талант зробили свою справу.

Для вас, це прецедент. Ваша Межівська сторона може давати Україні таких синів. У вас потенційно, генно закладено талант, самопожертва, спроможність до пророцтва. Скоріш за все хтось такий є і в цьому залі.

Я з Донеччини. Наш край багатий талантами, героями, великими людьми. Це поети Василь Стус з Донецька, Володимир Сосюра з Дебальцевого, Микита Шаповал з Бахмуту, Василь Голобородько, Микола Руденко та Іван Світличний з Луганщини, Михайло Петренко зі Слов’янська, композитори Микола Леонтович з Красно армійська, Сергій Прокоф’єв з Селідового, літератори Іван Дзюба з Волновахи, письменник Василь Гайворонський з Костянтинівки, правозахисник, співзасновник Української Гельсінської групи Олекса Тихий і багато-багато інших. Всі ці імена відомі в усьому світі.
Почесне, високе місце серед цієї плеяди геніїв посідає і ваш земляк Сава Захарович Божко. Він і писав про Донбас, жив і працював на Донбасі. Але народився, отримав той національний, український степовий заряд він саме тут, у вас, на Межівщині! Як і сотні тисяч донбасівців.

Ваш район сільськогосподарський. Майже всі ви живете в селі. В Україні село це колиска національної, етнічної еліти. Всі видатні люди вийшли з села, з нашого українського села. Україна чекає вас, чекає вашого ентузіазму, вашої відданості нашій нації і державі. Саме ви будете робити для України її і наше майбутнє.
Саме на молодь Бог поклав найбільшу відповідальність за розбудову нової України, України для людей, для українців.
Мойсей сорок років водив євреїв по пустелі, виводячи їх з єгипетського рабства. Виявляється він так довго робив це для того, щоб покоління, яке знало рабство і мало рабську психологію, пішло з життя, лишилося нове, молоде зерно нації, і саме вони, вільні люди, заснували свою нову, вільну державу.

Коли я був у Барселоні, я з подивом спитав у одного каталонця, чого це вони так довго будують всій знаменитий храм «Саграда фамілія» знаменитого А. Гауді, невже їх держава, Іспания, така бідна? На що той іспанець відповів, що держава тут не при чому, собор будується на гроші громади. І те, як він будується – є показник спроможності, активності, сили громади.

Так і нам прийшов час зрозуміти, що не треба чекати від держави, що вона заходиться нас з вами відроджувати, відроджувати нашу свідомість, пам'ять, національну гідність. Ні! Це ми повинні робити самі! І тим самим впливати на владу і вигартовувати себе!

Я пропоную вашій громаді зібрати гроші й видати твори вашого земляка Сави Божка. Ось це буде вашим першим кроком до самоідентифікування, як нації, як народу, як громади!

 

Хостинг сайту: EOMY.NET